Нашого персонажа, який одужував після поранення, опанувало щось подібне до паніки. Він затиснув скроні долонями й кілька хвилин перебував під гнітом цієї жахливої думки, цієї загрози, почуваючи себе цілком знищеним. Краще б йому померти! Ніколи ще, як у цю мить, він не відчував, яку високу ціну має талант. Ніколи раніше іскра обдаровання не здавалася йому священною. Усе його єство перелякано тремтіло при одній думці, що талант може його покинути, що ця іскра може згаснути. Краще смерть!
Він підняв голову й струснув із себе всяку інертність. Вийшов у парк і став повільно прогулюватися під деревами, ні про що не думаючи. Легенький вітерець віяв над верховіттям дерев. Іноді листя падало з таким шурхотом, ніби по ньому бігали табуни білок. Маленькі клапті неба просвічували крізь гілки, такі собі сині очі під зеленими повіками. У своєму улюбленому місці, невеличкому гайку перед чотириликою Гермою, зануреною в чотиригранні роздуми, він зупинився; сів на траву, обіпершись плечима на підніжжя статуї, обернувшись обличчям до моря. Перед ним кілька прямих і звужених, як на сопілці Пана, стовбурів затуляли морський обрій; а навколо нього аканти з витонченою елегантністю розкривали своє листя, симетричне, як на капітелі Каллімаха.
Йому пригадалися слова Салмакіди[152] з легенди про Гермафродита.
У його пам’яті виникли й інші вірші, і ще інші, шумно стикаючись водно. Його душа наповнилася музикою рим і ритмічних звуків. Його опанувала радість – це несподіване поетичне збудження наповнило його почуттям глибокої насолоди. Він слухав у глибині своєї душі всі ці звуки, втішаючись багатими образами, точними епітетами, прозорими метафорами, витонченими мелодіями, вишуканими комбінаціями, усією тією витонченістю, яка збагачувала його стиль і його метрику, усіма тими таємничими одинадцятискладовими віршами чудових поетів чотирнадцятого сторіччя, а надто Петрарки. Магія віршів знову підкорила його дух; і сентенційний вислів одного із сучасних поетів усміхався йому загадковою усмішкою: «Вірш – це все».
І справді, вірш – це все. У наслідуванні Природи жоден інструмент мистецтва не є таким живим, жвавим, гострим, розмаїтим, багатоформним, пластичним, слухняним, чутливим, вірним. Більш компактний, аніж мармур, податливіший, аніж віск, текучий, ніби потік води, схильний бриніти потужніше, ніж струна, блискучіший від коштовного каміння, запашніший, ніж квітка, гостріший, ніж шпага, ніжніший на дотик, аніж росток, тихіший від шепоту, оглушливіший, ніж грім, – вірш є всим і спроможний на все. Він може передати найтонші порухи почуття і найнепомітніші рухи сприйняття; він може визначити те, чого визначити не можна, і сказати невисловлюване; може обійняти безмежне й проникнути в безодню; може досягти розмірів вічності; може передати надлюдське, надприродне, невидиме; може п’янити, наче вино, або охоплювати, немов екстаз; може в найкоротший час підкорити наш інтелект, наш дух, наше тіло; він може, нарешті, досягти Абсолюту. Досконалий вірш є абсолютним, незмінним, безсмертним; він утримує в собі слова, як діамант утримує в собі речовину; охоплює думку в колі, яке жодна сила не спроможна розірвати; стає незалежним від будь-якого зв’язку, від будь-якого панування; він уже не належить своєму творцеві, а належить усім і нікому, – як простір, як світло, як речі іманентні й вічні. Думка, точно виражена у вірші, є думкою, яка вже існувала, давно утворена в темних глибинах мови. Відірвавшись від поета, вона продовжує існувати у свідомості людей. Тож найбільшим поетом є той, хто уміє відкрити, розвинути й відокремити від себе найбільшу кількість таких ідеальних утворень. Коли поет є близьким до відкриття одного з таких внутрішніх віршів, його про це попереджає божественний потік радості, який несподівано заполоняє все його єство.
152