Майже завжди для того, щоб почати творити, він потребує музичної інтонації, яку дає йому інший поет; і він майже завжди користувався послугами стародавніх віршотворців Тоскани. Напіввірш Лапо Джанні, вірші Кавальканті, Чіно,[153] Петрарки, Лоренцо деї Медічі, спогад про групу рим, про поєднання двох епітетів, про поєднання слів, які були гарними й гарно звучали, будь-яка ритмічна фраза збуджувала його, давала йому, так би мовити, ноту, яка правила йому за основу гармонії його першої строфи. Вона сприяла не пошукові аргументів, а пошукові прелюдій. Перший семискладовий вірш Медічі запропонував йому риму, й він виразно побачив те, що хотів би запропонувати своєму уявному читачеві в образі Герми; й разом із видінням протягом короткого часу спонтанно постала перед його духом метрична форма, в яку він повинен був налити, наче вино в келих, свою поезію. Бо його поетичне відчуття було роздвоєним або, сказати точніше, народжувалося з контрасту, тобто з контрасту між минулою ганьбою й сьогоднішнім відродженням, і тому у своїй ліричній творчості він шукав вищі форми й обрав сонет, архітектура якого складається з двох частин: верхньої, представленої двома катренами, й нижньої – з двох терцин. Таким чином, думка й пристрасть, висловлені в частинах першого порядку, підсилюються й підносяться в частинах другого. Форма сонета, хоч і є досконало прекрасною та величною, є також почасти неспівмірною, бо нагадує постать із задовгим тілом і надто короткими ногами. І справді, дві терцини не тільки реально коротші за катрени кількістю своїх рядків, а й здаються коротшими, бо терцина є швидкою і плинною супроти повільності й величі, характерних для катрена. Тому катрен – найкращий засіб виправити недостатність; бо, зберігаючи за терцинами точніший і більш видимий образ, він домагається, щоб терцини збільшувалися й гармонізувалися зі строфами, розташованими вище, не втрачаючи, проте, притаманних їм легкості та швидкості. Художники Відродження вміли врівноважити всю постать розмаяними стрічками чи полою, або складками одягу.
Андреа, складаючи вірші, з цікавістю вивчав себе самого. Він не складав їх уже давно. Чи тривалий час неробства позначився на його технічних можливостях? Йому здавалося, що рими, які поступово утворювалися в його мозку, мали якийсь новий присмак. Співзвуччя утворювалися в нього спонтанно, без пошуків. Думки народжувалися вже римованими. Потім несподівано щось зупиняло цей потік; вірш чинив йому опір; усе інше розпадалося в ньому, як невідома мозаїка; склади боролися проти обмежень розміру. Музикальне й осяйне слово, яке подобалося йому, не приймалося суворістю ритму всупереч усім його зусиллям; з якоїсь рими народжувалася нова, цілком несподівана ідея, яка зваблювала його, відвертала його увагу від ідеї первісної; якийсь епітет, будучи справедливим і точним, звучав дуже слабко; якість, яку він так довго шукав, урівноваженість вірша зникали повністю; і строфа ставала схожою на медаль, яка вийшла недосконалою з вини недосвідченого ливарника, який не зміг визначити точну кількість розплавленого металу, потрібного для того, щоб заповнити порожнечу. Він із терплячою впертістю знову заливав рідкий метал у тигель і заново розпочинав свою роботу. Строфа, в кінцевому підсумку, виходила в нього повною і точною. Кілька рядків у вірші відзначалися привабливою різкістю; крізь перебіги ритму проглядала очевидна симетрія; повторюваність рим створювала чисту музику, яка впливала на душу узгоджуваністю звуків із думками, підсилюючи фізичним зв’язком зв’язок духовний; весь сонет жив і дихав, наче незалежний організм, позначений цілковитою єдністю. Щоб перейти від одного сонета до іншого, він приберігав одну ноту, як ото в музиці модуляція від тону до тону готується узгодженістю септими, яка зберігає в собі фундаментальну ноту, що має стати домінантою нового тону.
Так він творив, – швидко або повільно, – з ніколи ще не переживаною втіхою; і його улюблене місце, здавалося, було обране самотнім сатиром, відданим ліричній поезії. Море з плином дня сяяло крізь стовбури дерев, наче крізь колони портика, виготовленого з яшми; коринфські аканти здавалися коронами цих деревних колон; у повітрі, зеленаво-синьому, наче тінь озерної печери, сонце знову й знову променилося золотими стрілами, кільцями та дисками. Немає сумніву, що Альма-Тадема[154] уявив би тут свою Сафо з фіолетовим волоссям, яка сиділа б під мармуровою Гермою, граючи на семиструнній лірі посеред хору золотоволосих блідих дівчат, які втішалися б досконалою гармонією кожної строфи адонічного вірша.
153
154