Коли він закінчив складати свої чотири сонети, він набрав у груди повітря й безмовно продекламував їх із внутрішнім жаром. Очевидний розрив ритму у п’ятому рядку останнього сонета, спричинений відсутністю логічного наголосу, а отже, й проблемою з восьмим складом, здався йому завершеним, і він залишив його. Після чого записав усі чотири сонети на чотиригранній основі Герми. По одному з кожного боку, в такому порядку:
І
Квадратна Гермо чотирилика,Знаєш, які випадки бувають?Духи, що в серці моєму співають,Вилітають звідти, й сила їх велика.
Моє серце й душа нечистих джерел уникають,Воно в собі замкнуло їх й тримає осторонь,Нечистих спалахів погасило вогонь,Пригнітило їх там, де вони виникають.
Тепер у ньому духи радісні горять,Я чую гімн і я не знаю лиха,Як і раніше я його не знав.
Нехай блідий я, та, як у царя,Душа в мені сміється тихо,І Зло я вже назавжди подолав.
ІІ
Душа сміється з давнього коханняІ спопеляє поглядом те зло,Яке згоріло, хоч воно й було,Неначе ліс від полум’я вулкана.
Вона тепер не має певності та віри,Послушниця, яка цвіте, мов гіацинт,
Покинувши похмурий лабіринт,Де виють монстри й виють дикі звірі.
Не зачаровує її сирени спів,І сфінкс не втримає її й на мить,Горгона не навіює їй страх.
У тому колі, біла наче сніг,Прекрасна жінка, яка тут стоїтьЗ облаткою святою у руках.
ІІІ
Вона підступності й інтриг не знає,Смиренна, тиха, але дуже сильна,Від Зла, як ми усі, не зовсім вільна,Проте від нього більше не страждає.
О ти, що хочеш, щоб вітри затихли в небі,І двері всі спроможна відчинить.Ти мою долю забери бодай на мить,Мадонно. І дай мені наблизитись до тебе!
Палахкотить твоя рука, немов в імліОблатка, мов яскраве сонце, сяє.Але як наблизитись до неї, де її увага?
Вона прихильна до простертих на землі,І мені каже, бо про мене вона знає:Устань і притулись до свого Блага.
ІV
Троянда неземна я, – вона каже, —Я вийшла з лона справжньої Краси,З п’янких джерел туманної роси,Люби й цінуй мене, мій персонаже.
Ори і плач, о, нещаслива душе,Щоб весело зібрати свій врожай.Я ставлюся до тебе ніжно, знай,І передати тобі ніжність мушу.
– Такою будь, Мадонно; з мого серцяНехай червона й тепла кров проллється,Й ти забереш моє безсмертне горе,
І хай мене накриють твої води,Але щоб я відчув глибокий подив,Коли мене осяє світло з моря.
ХІІ SEPTEMBRIS MDCCCLXXXVI
[155]Скіфаноя стояла на пагорбі, в тому місці, де гірський кряж, після того як він простягається понад узбережжям й охоплює море, наче амфітеатром, відхиляється в бік материка й нависає над рівниною. Хоч вілла й була збудована кардиналом Альфонсо Карафою д’Ателета в другій половині ХVІІІ сторіччя, вона відзначалася у своїй архітектурі певною чистотою стилю. Утворювала прямокутник заввишки в два поверхи, де портики межували з апартаментами. Відкриті місця з портиками надавали будівлі легкості й елегантності, бо колони й іонійські пілястри, здавалося, були спроектовані й гармонізовані Віньйолою.[156] Це був справжній літній палац, відкритий усім вітрам моря. З боку садів, на схилі пагорба, вестибюль виходив на чудові сходи з двома відгалуженнями, що спускалися до майданчика, обмеженого двома кам’яними балясинами, схожого на терасу й прикрашеного двома водограями. Інші сходи, що відходили від країв тераси, збігали вниз по схилу до інших майданчиків, аж поки добігали до самого моря й від цієї нижньої ділянки дозволяли бачити лабіринт сімох проходів, що в’юнилися між розкішною зеленню та густими заростями троянд. Окрасою Скіфаної були троянди й кипариси. Троянд усіх різновидів, що квітували тут у всі сезони, вистачило б «на дев’ять або десять мір трояндової води», як сказав би поет «Саду честі».[157] Кипариси, гостроверхі й темні, більш священні, ніж піраміди, загадковіші, ніж обеліски, не поступалися своєю витонченою красою ні кипарисам вілли д’Есте, ні кипарисам вілли Мондрагоне, ані іншим велетням, що росли у славнозвісних віллах Рима.
вернутьсяЯкопо Бароцці да Віньйола (звичайно його називають Віньйола) (1507–1573) – італійський архітектор та теоретик архітектури, один з протагоністів мистецтва доби маньєризму. Після смерті Мікеланджело добудовував собор Святого Петра. Його трактати впливали на розвиток європейської архітектури впродовж століть. Похований у римському Пантеоні.
вернутьсяАндре де Ла Вінь (бл. 1470 – бл. 1515) – французький поет, автор «Саду честі» – збірки поезій, балад, рондо (що включала, зокрема, й «Ресурс християнства» – опис походу Карла VIII в Італію) та книжки алегоричних і політичних поем «Містерія святого Мартина».