– Гадаю, вона сподобається тобі, – зробила вона висновок.
Потім засміялася, так наче її свідомість пронизала несподівана думка.
– Чого ти смієшся? – запитав Андреа.
– Я згадала про одну аналогію.
– Яку?
– Вгадай.
– Не знаю.
– Я подумала про те, як розповідала тобі про можливість іншого знайомства, а потім і познайомила тебе з тією жінкою, весело припустивши, чим усе може закінчитися. Пам’ятаєш?
– Он ти про що!
– Я сміюся, адже й цього разу йдеться про незнайому тобі жінку, й цього разу, я, може, стану… мимовільною віщункою.
– Боронь Боже!
– Але це зовсім інший випадок, оскільки зовсім іншим є персонаж майбутньої драми.
– Тобто?
– Марія – це turris еburnea.[168]
– Тоді я – vas spirituale.[169]
– Ти диви! Я ж бо зовсім забула, що ти нарешті знайшов Істину й Дорогу. «Душа сміється з колишнього кохання…»
– Ти цитуєш мої вірші?
– Я знаю їх напам’ять.
– Як приємно!
– До речі, любий кузене, ота «біла жінка» з облаткою в руці мені вселяє підозру. Вона здається мені формою вигаданою, тунікою без тіла, яка володіє душею янгола або демона й має намір уселитися в тебе, керувати тобою й перетворити тебе на того, «хто завжди погоджується».
– Яке блюзнірство!
– Пильнуй, остерігайся туніки і твори заклинання… Я знову повертаюся до пророцтва! Власне кажучи, пророцтва – одна з моїх слабкостей.
– Ми приїхали, кузино.
Вони засміялися обоє. Піднялися на перон за кілька хвилин до прибуття потяга. Дванадцятирічний Фердинандо, хворобливий хлопчисько, тримав у руках букет троянд, які збирався піднести донні Марії. Андреа після розмови з кузиною почувався веселим, жвавим, легким, так ніби несподівано повернувся до свого колишнього фривольного і легковажного життя; це було відчуття, якого він не міг пояснити. Він ніби відчув на собі жіночий подих, ніби невиразна спокуса доторкнулася до його душі. Він висмикнув із букета Фердинандо чайну троянду й устромив її собі в петлицю; швидким поглядом окинув свій літній костюм; задоволено подивився на свої гарні руки, які стали тоншими й білішими після хвороби. Він проробив усе це бездумно, можна сказати, під впливом інстинкту самозамилування, який раптом прокинувся в ньому.
– А ось і потяг, – сказав Фердинандо.
Маркіза рушила назустріч довгоочікуваній гості, яка вже стояла у дверях вагона й привіталася помахом руки й кивком голови, вся огорнута довгою вуаллю перлистого кольору, що діставала до середини її капелюха з чорної соломи.
– Франческо! Франческо! – гукнула вона тоном ніжної радості.
Цей голос справив на Андреа незвичайне враження; він невиразно нагадав йому вже знайомий голос? Чий?
Донна Марія вийшла з вагона швидко і спритно й граційним рухом підняла вуаль, відкривши губи, щоб поцілувати подругу. Несподівано для Андреа ця висока синьйора, чиє тіло було обгорнуте дорожнім плащем, з-під якого визирали лише губи й підборіддя, здалася надзвичайно спокусливою. Усе його єство, яке в ті дні опанувала ілюзія визволення, несподівано відчуло чари «вічного жіночного». На перший подих жінки – з попелу вихопилися іскри.
– Маріє, дозволь відрекомендувати тобі мого кузена, графа Андреа Спереллі-Вієскі д’Уджента.
Андреа вклонився. Губи синьйори склалися в усмішку, яка здалася загадковою, бо блискуча вуаль ховала решту обличчя.
Потім маркіза відрекомендувала Андреа донові Мануелю Феррес-і-Капдевіла. А тоді сказала, погладивши по голові дівчинку, яка дивилася на молодика двома здивованими лагідними оченятами:
– А це Дельфіна.
У фаетоні Андреа сидів навпроти донни Марії і поруч із її чоловіком. Вона досі не скинула з обличчя вуаль. Тримала букет Фердинандо на колінах і раз у раз підносила його до ніздрів, водночас відповідаючи на запитання маркізи. Андреа не помилився; у її голосі бриніли звуки, досконало подібні до голосу Елени Муті. Його опанувала нетерпляча цікавість побачити її приховане обличчя, його вираз, його колір.
– Мануель, – сказала вона, – поїде в п’ятницю. Потім приїде, щоб забрати мене згодом.
– Сподіваюся, він приїде нескоро, – щиро побажала донна Франческа. – А найліпше буде, якщо одного дня ми поїдемо звідси всі разом. Ми залишатимемося в Скіфаної до першого листопада, не довше.
– Якби мене не чекала мама, я охоче залишилася б із тобою. Але я пообіцяла їй, що в будь-якому випадку приїду до Сієни на 17 жовтня, на день народження Дельфіни.
– Шкода! Двадцятого жовтня буде свято подарунків у Ровільяно, таке цікаве й дивовижне.
– Нічого не можу вдіяти. Якщо я не приїду на день народження Дельфіни, мама дуже засмутиться. Вона обожнює Дельфіну…