Вона говорила з цілковитою довірою, можливо, з легкою душевною екзальтацією – так жінка, пригнічена тривалою необхідністю спілкуватися з людьми нижчого стану, або змушена дивитися на видовище банальності, має невтримну потребу відкрити свій інтелект і своє серце, відчувши подих вищого життя. Андреа слухав її з ніжним почуттям, яке скидалося на вдячність. Йому здавалося, що вона, розмовляючи про такі високі матерії перед ним і з ним, подавала йому лагідний знак своєї прихильності й майже дозволяла йому наблизитися до неї. Йому здавалося, він доторкається до краєчка цього внутрішнього світу не так завдяки значенню тих слів, що їх вона промовляла, як через звуки та інтонації її голосу. І знову йому вчувався голос іншої жінки.
Це був голос неоднозначний, точніше сказати, двостатевий, із відтінками двох тембрів: жіночого й чоловічого. Чоловічий тембр – низький і досить туманний – пом’якшувався, освітлювався, наближався до жіночого й іноді звучав так гармонійно, що вухо слухача дивувалося з нього й водночас захоплювалося ним. Як ото музика переходить від мінорного тону до мажорного, або коли музика, перескочивши через кілька болісних дисонансів, повертається до фундаментального тону, так і цей голос вряди-годи кардинально змінювався. Саме його жіночий тембр нагадував йому про голос іншої жінки.
І цей феномен був таким незвичайним, що його цілком вистачало, аби поглинути всю увагу слухача, незалежно від змісту слів. Адже чим більше вони завдяки ритму або модуляціям набувають музичного значення, тим більше втрачають свій символічний зміст. Душа й справді після кількох хвилин уваги піддавалася впливу таємничих чарів і напружено чекала й прагнула почути плавний музичний перехід, як ото буває, коли слухаєш мелодію, що її виконує музичний інструмент.
– Ви співаєте? – запитав Андреа в синьйори майже боязким тоном.
– Трохи, – відповіла вона.
– Заспівай нам, – попросила її донна Франческа.
– Гаразд, – погодилася вона. – Але лише наспівуючи, бо вже понад рік, як я втратила силу.
У сусідній кімнаті дон Мануель грав у карти з маркізом д’Ателета. Звідти не долинало ані звуку, ані жодного слова. Світло проникало в залу через великий японський абажур, досить непрозорий і червоний. Між колонами передпокою проникало морське повітря, вряди-годи ворушачи довгими пишними завісами й доносячи пахощі нижніх садів. Між колонами маячили вершини чорних кипарисів, що здавалися твердими, ніби витесаними з ебенового дерева, на тлі прозорого неба, що мерехтіло зорями.
Донна Марія сіла за фортепіано, сказавши:
– Позаяк нас тепер цікавить старовинна музика, я наспіваю мелодію з твору Паїз’єлло «Божевільна Ніна»[173] – божественно чудову річ.
Вона заспівала, акомпануючи собі. У вогні співу два тембри її голосу сплавилися, утворивши один потік – лункий, гарячий, ковкий, дзвінкий. Мелодія Паїз’єлло, проста, чиста, спонтанна, наповнена скорботною ніжністю й натхненним смутком, з прозорим акомпанементом, який лунав із таких стражденних уст і з такою палкою пристрастю, що чоловік, який одужував після поранення, схвильований до глибини душі, відчував, як музика проникає йому у вени, так ніби кров його зупинилася, щоб послухати. Тонкий холод проник аж до коренів його волосся; швидкі й густі тіні впали йому на очі; тривога не давала йому дихати. І гострота відчуття, що насунулася йому на нерви, була такою, що йому довелося зробити зусилля, аби втриматися від сліз.
– О, люба Маріє! – вигукнула донна Франческа, ніжно поцілувавши волосся співачки, коли та замовкла.
Андреа не озвався; він і далі сидів у глибокому кріслі, обернувшись спиною до світла, з обличчям у тіні.
– Ще! – попросила донна Франческа.
Марія заспівала ще арієту Антоніо Сальєрі. Потім зіграла токату Леонардо Лео,[174] ґавот Рамо[175] й джигу Себастьяна Баха. Під її пальцями оживала чудова музика ХVІІІ сторіччя, така меланхолійна в аріях для танцю; так ніби їх склали для того, щоб під цю музику в лагідний полудень бабиного літа в занедбаному парку серед мовчазних водограїв, між п’єдесталами без статуй, на килимі з опалих троянд танцювали пари закоханих, які скоро втратять своє кохання.
ІІІ
– Киньте мені косу, щоб я міг піднятися! – гукнув Андреа, сміючись унизу на першій приступці сходів і звертаючись до донни Марії, яка стояла на веранді, що прилягала до її кімнат, між двома колонами.
173
«
174
175