Сидячи на балюстраді, він згадав про ці слова. Донни Марії вже не було на веранді, завіса тепер затуляла весь простір між колонами. Певно, вона скоро спуститься вниз. Чи має він написати мадригал, як пообіцяв? Мука складати вірші поквапно здалася йому нестерпною, у цьому грандіозному й осяйному саду, де вересневе сонце, здавалося, свідчило про прихід несподіваної весни. Навіщо псувати собі це рідкісне враження, зайнявшись поквапним пошуком рим? Навіщо затьмарювати це радісне почуття, намагаючись запхати його в метричну неволю? Він вирішив полишити свою обіцянку й сидів, дивлячись на вітрила на далекому морському обрії, що виблискували вогнями, які навіть затьмарювали сонце.
Але його опановувала тривога упродовж того, як минали хвилини, й він повсякчас дивився нагору, чекаючи, коли між колонами передпокою з’явиться жіноча постать.
«Може, йдеться про любовне побачення? Можливо, ця жінка приїхала сюди для таємної розмови? Чи вона відчуває, як він тепер хвилюється?»
«А ось і вона!» – підказало йому серце.
І вона справді з’явилася.
Вона була сама й почала повільно спускатися сходами. На першій терасі, біля водограю зупинилася. Андреа проводжав її очима, напружений, відчуваючи з кожним її порухом, кожним кроком, кожним уповільненням або прискоренням її ходи трепет, так ніби рухи, кроки, уповільнення або прискорення мали значення, були своєрідною мовою.
Вона спускалася сходами, які уривалися терасами, що ховалися за деревами й кущами. Її постать то зникала, то з’являлася, іноді вся повністю, іноді вище пояса, іноді виднілася лише її голова над трояндами. Часом переплетене гілля ховало її досить надовго. Лише там, де рослинність була не надто густою, з’являлася її сукня або вилискувала світла солома її капелюха. Чим ближче вона підходила, тим уповільнювала свою ходу, затримуючись біля загорож, зупиняючись, щоб подивитись на кипариси, зібрати жменю опалого листя. З передостанньої тераси вона помахом руки привітала Андреа, який чекав її, стоячи на останній приступці, й кинула в нього жмутом листя, яке розсипалося, наче табун метеликів, тремтливо, падаючи на каміння, наче м’які сніжинки.
– Ну то як? – запитала вона з майданчика сходів.
Андреа опустився навколішки на приступку, піднявши вгору долоні.
– Нічого! – признався він. – Прошу пробачення. Але ви й сонце цього ранку наповнили світ великою ніжністю. Я не міг відірвати погляду від вас.
Зізнання було щирим, і хоч воно було сказане жартівливим тоном, донна Марія, безперечно, відчула цю щирість, бо трохи почервоніла й поквапно сказала:
– Підводьтеся, підводьтеся!
Він підвівся. Вона подала йому руку, додавши:
– Я прощаю вас, бо ви ще не зовсім одужали від хвороби.
На ній була сукня дивного іржавого кольору, який називають шафранним, бляклого й невизначеного; одного з тих кольорів, які вважають естетичними і які можна побачити на картинах божественної Осені, а також у творчості деяких «примітивних художників»,[177] як-от Данте ґабріеля Россетті.[178]
На спідниці було багато складок, прямих і рясних, які починалися з-під ліктів. Широка стрічка кольору морської хвилі, або бірюзи, утворювала пояс і звисала збоку великим бантом. Широкі і м’які рукави, зібрані в густі складки вище ліктів, звужувалися на зап’ястках. Інша стрічка кольору морської хвилі, але значно вужча, охоплювала шию і була зав’язана ліворуч невеличким бантом. Така сама стрічка охоплювала кінець дивовижної коси, що звисала з-під солом’яного капелюха, коронованого вінком із гіацинтів, схожим на вінок Пандори на картині Альма-Тадеми.[179] Велика перська бірюза, єдина коштовність у формі скарабея, помережана літерами, як талісман, скріплювала комір під підборіддям.
– Зачекаймо Дельфіну, – сказала вона. – Потім підемо до Кібели.[180] Хочете?
Вона виявляла щиру увагу до Андреа щодо його одужання. Він досі був дуже блідий і дуже худий, і через цю схудлість очі в нього були дуже збільшені і чуттєвий вираз губів, трохи припухлих, перебував у дивному й привабливому контрасті з нижньою частиною обличчя.
– Гаразд, – відповів він. – Я вам вдячний за цікаву пропозицію.
Трохи завагавшись, він запитав:
– Ви дозволите мені трохи помовчати сьогодні?
– Чому ви просите мене про це?
– Мені здається, я втратив голос і не зможу сказати нічого. Але мовчанки іноді бувають тяжкими, вселяють нудьгу й тривогу, якщо тривають довго. Тому я й прошу вас дозволити мені мовчати, поки ми йтимемо, і слухати вас.
177
«
178
179
Про тип жіночої краси на картинах англо-голландського художника Альма-Тадеми згадував Д’Аннунціо й у своїх журналістських есе (вогняне волосся й обличчя мов з алебастру).
180