Хори кентаврів, сирен і сфінксів наповнюють мене незвичною тривогою, пробуджують у вухах і в душі неспокій і цікавість, які не втихають, створювані безперервним контрастом подвійного почуття, подвійних прагнень, людської природи й природи тваринної. Але з якою чистотою і як видимо ідеальна форма андрогіна вимальовується між збудженими хорами страховищ! Жодна музика не п’янила мене так, як ця поема, й жодна найпрекрасніша статуя не створювала для мене образу гармонійнішої краси. Деякі вірші переслідують мене невпинно й, мабуть, переслідуватимуть мене ще довго, така напруга в них відчувається.
Він підкоряє мій інтелект і душу з кожним днем щобільше, з кожною годиною, безперервно, проти моєї волі, незважаючи на мій опір. Його слова, його погляди, його жести, його найменші рухи проникають у моє серце.
Коли ми розмовляємо, я іноді відчуваю, що його голос є наче відлунням моєї душі.
Іноді, буває, я відчуваю, як несподівані чари, сліпий потяг, нерозсудлива сила штовхають мене до фрази, до слова, які могли б розкрити мою слабкість. У такі хвилини я рятуюся чудом; і тоді настає проміжок мовчанки, під час якої мене трусить жахливе внутрішнє хвилювання. Якщо я знову озиваюся, то кажу якусь фривольну незначущу фразу легковажним тоном; але мені здається, що під шкірою мого обличчя пробігає полум’я, і я боюся почервоніти. Якби в цю мить він подивився мені у вічі, я пропала б.
Я грала багато музики, Себастьяна Баха й Роберта Шумана. Він сидів, як і в той вечір, праворуч від мене, трохи позаду, у шкіряному кріслі. Час від часу, коли я закінчувала грати черговий твір, він підводився, нахилявся над моїми плечима й гортав ноти, щоб показати мені іншу фугу, інше інтермеццо, іншу імпровізацію. Потім знову опускався в крісло; і слухав, не ворушачись, глибоко зосереджений, не відриваючи від мене погляду, даючи мені відчути свою присутність.
Чи розуміє він, скільки мене, скільки моєї думки, скільки мого смутку, скільки мого потаємного «я» переходило в музику іншої людини?
«Музика – це срібний ключ, що відкриває джерело сліз, з якого п’є дух, поки розум не розгублюється; солодка могила для тисячі страхів, де, як спляча дитина, спочиває у квітах їхня мати, Тривога», – Шеллі.
Ніч наповнена передгроззям. Гарячий і вологий вітер віє в саду. І глухе шарудіння лунає в темряві, потім посилюється. Вершини кипарисів розгойдуються під майже чорним небом, де з’являються майже згаслі зорі. Смуга хмар перетинає простір від одного обрію до іншого, посічена, спотворена, чорніша, ніж небо, схожа на трагічне волосся Медузи. Моря в темряві не видно; але воно схлипує, наче неозорий і невтішний біль.
Звідки це сум’яття, звідки цей страх? Мені здається, ніч мене застерігає про близьке лихо, й цьому застереженню відповідають у глибині мене невиразні докори сумління. Прелюдія Себастьяна Баха ще переслідує мене. Вона змішується в моїй душі з поривами вітру й зі схлипуваннями моря.
Чи не плакала в цю ніч якась моя частина?
Хтось плакав і стогнав, опанований тривогою; хтось плакав, стогнав і кликав Бога, благав прощення, просив допомоги, молився молитвою, яка підіймалася до неба, наче вогонь. Він кликав і був вислуханий, він молився, і його молитва була задоволена; він одержував світло згори, весело кричав, зловив нарешті істину й мир, відпочивав у милосерді Господа.
Моя донька завжди мене втішає і виліковує мене від будь-якої лихоманки, наче чудодійний бальзам.
Вона спить у лагідному світлі лампади, м’якому, наче місячна ніч. Її обличчя, біле свіжою білістю троянди, стало майже невидимим, затулене чорним волоссям. Здається, тонка плівка її повік ледь-ледь спроможна приховати блиск очей. Я нахиляюся й дивлюся на неї; і всі голоси ночі затихають для мене; і тиша порушується лише ритмічним диханням її життя.
Вона відчуває, що мати близько. Підіймає руку й дозволяє їй упасти. Усміхається губами, які стуляються, й на мить між її віями спалахує блиск, схожий на вологий сріблястий блиск м’якоті асфоделю.[189] Коли я довго на неї дивлюся, то вона перетворюється в моїх очах на істоту нематеріальну, на створіння з того елемента, з якого створені сни.
Чому, щоб скласти уявлення про її красу та її духовність, у моїй пам’яті виникають образи й слова Вільяма Шекспіра, цього могутнього, дикого й жорстокого поета, який має такі медоточиві губи?
189