Він цього не знає й ніколи не знатиме. Я так хочу. Так мушу. Тримайся!
Господи, допоможи мені!
Чому він заговорив? Чому захотів зламати чари мовчання, де моя душа ховалася майже без каяття й без страху? Навіщо захотів зірвати ненадійну завісу непевності й поставити мене віч-на-віч із його коханням? Тепер я більше не можу зволікати, не можу обманювати себе, не можу ані дозволити собі слабкість, ані піддатися порухові. Небезпека близько, відкрита й очевидна; і вона притягує мене, мов запаморочлива безодня. Одна мить млявості, одна мить слабкості – і я загину.
Я запитую себе: чи відчула я щирий біль, щирий жаль, коли почула це несподіване зізнання? Чому я завжди думаю про ці слова? І чому, коли я повторюю їх собі, потужна хвиля любострастя накочується на мене? І чому тремтіння опановує все моє тіло, коли я уявляю собі, що можу почути й інші слова, почути ще?
Ось рядок Вільяма Шекспіра з твору «Як вам це подобається?»
Ніч. Порухи мого духу набувають форми запитань, загадок. Я знову й знову звертаюся до себе з якимсь запитанням і ніколи не відповідаю на нього. Не маю мужності заглянути в глибину, точно оцінити свій стан, дійти якогось справді сильного й чесного рішення. Я боязка, я слабкодуха; я боюся болю, хочу страждати якомога менше; хочу досі вагатися, відкладати на потім, приховувати, рятуватися відмовками, ховатися, замість із відкритим поглядом кинутись у вирішальну битву.
А справа ось у чім: я боюся залишитися з ним наодинці, мати з ним серйозну розмову, а тому моє життя тут зводиться до цілої низки маленьких хитрощів, маленьких ухилянь, дрібних приводів уникати його товариства. Ці хитрощі недостойні мене. Або я хочу категорично відмовитися від цього кохання, і він почує мої тверді і сумні слова. Або хочу прийняти його в усій його чистоті; і він отримає мою духовну згоду.
Зараз я себе запитую: «Чого я хочу? Яке з двох життів хочу собі обрати? Відкинути це кохання? Прийняти його?»
Боже мій, Боже, дай відповідь за мене, просвітли мене!
Відкинути його кохання – означало б видерти безжально живу частинку мого серця. Біль буде нечуваним, муки вийдуть за межі будь-якого страждання; але мій героїзм, з Божою поміччю, буде увінчаний смиренням, буде винагороджений божественною радістю, яка приходить після кожного високого морального злету, кожного тріумфу душі над страхом страждання. Відмовлюся. Моя донька збереже володіння усім моїм єством, усім моїм життям. Такий мій обов’язок.
Списуючи ці сторінки, я почуваюся трохи спокійніше; мені пощастило відновити бодай на короткий час трохи душевної рівноваги, і я з більшою ясністю бачу своє нещастя, і мені здається, моє серце повеселіло, наче після сповіді.
О, якби я могла висповідатися! Якби могла запитати поради й попросити допомоги у свого старого друга, свого колишнього втішальника!
У цьому опанованому тривогою душевному стані мене найбільше підтримує думка, що через кілька днів я побачуся з доном Луїджі й зможу поговорити з ним і показати йому всі свої рани, розповісти йому про свої побоювання й попросити в нього бальзаму для всіх своїх нещасть, як у не дуже давні часи; як тоді, коли його лагідні й глибокі слова видобували сльози ніжності з моїх очей, які ще не знали гіркої солі інших сліз або набагато страшнішого жару сухості.
Чи зрозуміє він мене тепер? Чи зрозуміє темну тривогу жінки так само, як розумів неясний і скороминущий смуток дівчини? Чи я побачу, як до мене нахиляється рухом милосердя й співчуття його гарне чоло, короноване білим волоссям, осяяне святістю, чистою, як облатка в дароносиці, благословенною рукою Господа?
Я грала на органі в каплиці музику Себастьяна Баха й Керубіні, після меси. Я грала прелюдію, яку вже виконувала іншого вечора. Хтось плакав, стогнав, пригнічений тривогою й болем. Хтось плакав, стогнав, кликав Бога, просив прощення, благав допомоги, молився, і його молитва підіймалася в небо, як полум’я. Він кликав Бога, й Бог його вислухав, молився, і його молитва була задоволена; він одержував світло згори, весело кричав, знаходив нарешті Істину й Мир, відпочивав у милосерді Господа.