Я відчула теплоту на своїх холодних щоках й обернулася до Франчески, аби глянути, чи вона помітила, що я плачу. Я зустрілася з її очима, що блищали слізьми. Й жодна з нас не зронила ні звуку, сидячи одна поруч іншої зі стуленими губами, стиснувши руки, й обидві плачучи по ньому; і сльози капали одна за одною у глибокій тиші.
Коли ми під’їздили до Скіфаної, я втерла свої очі, а вона свої. Кожна намагалася приховати свою слабкість.
Він чекав нас під портиком разом із Дельфіною, Муріеллою та Фердинандо. Чому у глибині свого серця я відчула до нього туманне почуття недовіри, так ніби боялася, що він завдасть мені шкоди? Які страждання готує мені майбутнє? Чи зможу я подолати пристрасть, яка притягує й засліплює мене?
Але як допомогли мені ці кілька сліз! Я почуваюся не такою пригніченою, не такою обпаленою, більш довірливою. І відчуваю невимовну ніжність, спогадуючи на самоті свою останню прогулянку, тоді як Дельфіна щасливо спить після цілої зливи моїх безумних поцілунків, а за шибками меланхолійно сяє місяць, який нещодавно бачив мої сльози.
Чи спала я цієї ночі? Чи прокидалася? Я не можу вам цього сказати.
Потай через мій мозок, наче густі тіні, прослизали жахливі думки, образи нестерпного болю; і моє серце несподівано то дико калатало, то зупинялося, і я лежала з розплющеними очима в темряві, не знаючи, чи я щойно прокинулася, чи досі не спала, змагаючись із думками та уявленнями. І цей стан сумніву – сплю я чи не сплю, – набагато болісніший, ніж безсоння, тривав і тривав…
Проте коли вранці я почула, як голос моєї доньки кличе мене, я їй не відповіла; прикинулася, ніби сплю безпробудним сном, щоб не підводитися з постелі, щоб залишатися ще тут і відсунути від себе неуникну впевненість у невідворотності неминучих реалій. Страждання, спричинені думками та уявою, здавалися мені менш жорстокими, аніж ті непередбачувані тортури, які приготує мені життя на ці два останні дні.
Через короткий час Дельфіна навшпиньках підійшла й, затамувавши подих, подивилась на мене. І сказала Дороті голосом, у якому відчувалося лагідне тремтіння:
– Як вона солодко спить! Не будімо її.
Ніч. Мені здається, що в мене не залишилося в жилах жодної краплі крові. Поки я підіймаюся сходами, я маю таке відчуття, що за кожним зусиллям, яке я докладаю для того, щоб подолати наступну сходинку, кров і життя витікають із усіх моїх відкритих жил. Я слабка, наче конаю…
Тримайся! Тримайся! Залишаються лише кілька годин; Мануель приїде завтра вранці; у неділю ми звідси поїдемо; у понеділок будемо в моєї матері.
Я вже повернула йому дві чи три книжки, які він давав мені почитати.
У книжці Персі Шеллі в кінці однієї зі строф я підкреслила нігтем два рядки й поставила видимий знак на берегах сторінки. Там було написано:
Протягом цілого дня він шукав нагоди, щоб поговорити зі мною. Його страждання було очевидним. І протягом цілого дня я намагалася втекти від нього, щоб він не вкинув мені в душу інше насіння болю, жадання, жалю, каяття. Я перемогла, я була сильною й героїчною. Дякую тобі, Боже!
Сьогоднішня ніч – остання. Завтра вранці ми їдемо. Усе буде скінчено.
Усе буде скінчено? У моїх глибинах лунає голос. І я не зовсім розумію, про що він каже, але знаю, що він говорить про далекі нещастя, невідомі, проте неминучі, таємничі, проте невідворотні, як смерть. Моє майбутнє похмуре, як поле, змережане вже викопаними ровами, готовими прийняти трупи; і на цьому полі то там, то там горять бліді ліхтарі, які я ледве помічаю; і я не знаю, чи вони горять для того, щоб затягти мене в небезпеку, чи щоб показати мені шлях до порятунку.
Я уважно перечитала свій щоденник, повільно з 15 вересня, від того дня, коли я сюди приїхала. Яка різниця між тією першою ніччю і сьогоднішньою, останньою!
Я писала: «Я прокинуся в дружньому домі, посеред сердечної гостинності Франчески, в цій Скіфаної, яка має такі гарні троянди й такі високі кипариси. Я прокинуся, маючи перед собою кілька тижнів відпочинку, двадцять днів, а може, й більше, духовного існування…» Горе мені, куди подівся мир? А троянди, такі гарні, чому стали віроломними навіть вони? Можливо, я занадто відкрила своє серце пахощам, починаючи від тієї ночі, в лоджії, коли Дельфіна спала. Тепер жовтневий місяць затоплює небо своїм сяйвом; і я бачу крізь шибки верхів’я кипарисів, чорні й нерухомі, які в ту ніч доторкалися до зірок. Одну фразу з тієї прелюдії я можу повторити в цьому сумному кінці: «Скільки волосин на моїй голові, стільки болючого колосся в моїй долі». Кількість колосків збільшується, вони підводяться, хвилюються, наче море; і ще не добуто з копалень те залізо, з якого буде викуваний для них серп.