– Ти ж з нами завжди, – примирливо відповіла мама. – А Іванко сьогодні знову їде.
– Нічого собі Іванко, – засміявся Теодор. – Я от думаю, чи і мене через три роки хтось назве Теодорко.
– Я назву, – подав голос Юрко.
– Ой, чого ж ми стоїмо, – похопилася Марта. – Іванкові скоро знову до війська. Хоч до хати зайде.
Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумів його.
– Відвезу, – відповів він. – Обов’язково відвезу.
– Ну тоді поїхали.
Усі четверо попрямували до подвір’я школи, де на них чекали коні.
– Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор.
– Тільки тоді, коли Юрко бігав за мамою, – відповів Іван. – А то тільки і було – де твій кріс? А де твої медалі? Останнім запитанням було, чи маю я шаблю і чи принесу її додому.
– І принесеш?
– Імперія збідніє, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знімку побачите.
З цією розмовою підійшли до коней.
У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допоміг мамі вилізти на воза.
Невдовзі розмістилися всі: старші брати сіли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка натягнув віжки і кинув лише: «Вйо!» Слухняні коні легким кроком направилися додому.
Певний час їхали мовчки. Мовчанку порушив Іван.
– Бачили митру владики? – запитав він.
– Звичайно, гарна митра. А що?
– А ви знаєте, з чого вона виготовлена?
– З золота, напевне. А яка різниця?
– Велика, – відповів Іван. – Митра перемишльського єпископа не що інше, як перероблена корона короля Данила.
– Якого Данила? – не зрозумів Теодор.
– Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шістсот років тому.
– Здорово! – вигукнув Юрко. – А я добре і не розгледів її.
– А ти багато, я бачу, пропустив, – озвався Теодор. – Ти хоч службу стояв тихо чи весь час бігав?
– Я біля Йванка був.
– Ти не дуже строгий до нього? – запитав Іван.
– А хто його виховає, як не я. Наступні три роки він твій.
Вони минули крайню хату і виїхали на польову дорогу.
Кам’янка Лісна не була звичним селом у класичному розумінні цього поняття. Якщо сусідні села були компактними утвореннями, то каменюхи (як вони себе називали) воліли селитися дещо поодаль один від одного, дотримуючись принципу «серед людей, але без сусідів». Тому то там то тут були розкидані хутори, де серед зелені ховалися декілька господарств, а той лише одне. Засмужні жили від церкви на відстані дві милі на хуторі, що налічував тридцять господарств.
Іноді відстані між сусідніми хуторами сягали до милі й більше. Але все ж таки це було одне село, і жителі його вважали себе односельцями.
Власне Кам’янка Лісна була складовою частиною більшого об’єднання – Кам’янки Волоської, відомої ще від часів польсько-румунської війни. Саме тоді, розказують старожили, на цю територію прибули, тікаючи від польських військ, п’ятнадцять волохів і оселилися на цій місцевості. Пізніше вони розчинилися серед місцевого населення, і тепер про них нагадують лише деякі назви хуторів, прізвища жителів і назва села. Правда, Кам’янка Волоська офіційно зникла з мап ще півстоліття тому, розпавшись на чотири самостійні ґміни. Однією з них і була Кам’янка Лісна.
Їхали легким кроком. Старші брати говорили про щось своє, молодший Юрко сидів неначе засватаний і уявляв, як він хвалитиметься перед сусідськими хлопцями своїм братом, а коли той приїде з війська назовсім, то випросить у нього військовий кашкет. Ото інші будуть заздрити йому!
Від такої думки Юркові стало аж млосно.
А Марта сиділа і гадки не йняла, чим вона пригощатиме старшого сина. Ні, звичайно, хліб і до хліба у хаті є завжди, але у такий день їй хотілося подати щось особливе.
Здіймаючи куряву, їх обігнала бричка, на якій розмістилася родина Паньків – глава сім’ї Данило з жінкою сиділи обличчям до коней, дочки Анастасія та Пелагея дивилися назад. Кіньми правив старший син Дмитро. В знак поваги старий Данило злегка підняв капелюха. Іван за звичкою віддав честь, чим викликав сміх дівчат.
– Ти мене прикриєш? – тихо запитав Іван, ледь помітно кивнувши назад на матір.
Теодор скоса глянув на брата.
– Надовго? – поцікавився він.
– Хоча б на годинку.
– Ну, добре. Щось придумаємо.
Позаду почувся гучний тупіт. Теодор озирнувся. Їх наганяла багато оздоблена бричка, запряжена парою білих довгоногих коней. Це додому спішила родина місцевого війта. Дебелий сорокап’ятирічний багатій гордо сидів разом з жінкою, пихатою Меланкою, і час від часу щось наказував візнику. Після кожного наказу той піднімав батіг і підганяв коней. Навпроти батьків сидів їх єдиний син Семко, одноліток Теодора. Він був вічно невдоволений, озлоблений на увесь світ. Важко захворівши у п’ятнадцятирічному віці на звичайне запалення, він чомусь перестав рости, чим викликав насмішки товаришів. До всього додалося те, що два роки тому на огляді медичної комісії, яка відбирала юнаків до війська, його забракували через менший, ніж належить військовим наказом, зріст. Тому йому не судилося служити у війську разом зі своїми однолітками, через що він дуже комплексував.