- Це ти в саму точку. Зайди.
А в кабінеті у Старого вже всі наші сискарі - запасні обойми по кишенях розпихають. Ну, тут у мене передчуття з великим запізненням, але спрацювало.
- Що, таки віднайшовся карабінчик?
І не тільки віднайшлася зброя, а й вистрелила. Аж вуха позакладало. Одне слово - по порядку.
З вокзалу «партизан» не одразу додому поїхав. Він попрямував до тайника, де всі ці півтора року спокійненько лежав аж ніяк не дерев’яний, звичайно, карабін і набої. Змащені і запаковані, як і належить для тривалого зберігання. А про що це свідчить? А про те, що наш «партизан» був морально готовий до того, що його в будь-який момент залапати можуть. Тайник він влаштував у нас під самим носом - на тому об’єкті, де він працював сторожем. Ми там сто разів усе обнишпорили і простукали - надаремно. Що ж, звання «майстра золоті руки» дурням не дають.
Потім цей нежданий-негаданий дістався до рідної хати, але в двері дзвонити чомусь не став. Піднявся в квартиру пожежною драбиною, заліз у вікно, мов той кіт і на очах у дітей впритул розстріляв свою дружину. Потім про всяк випадок розбив уже мертвій жінці голову прикладом і гайнув у світ. Якраз сонце тільки зійшло, сусіди останні сни додивлялися, тому наяву ніхто нічого не бачив. Постріли, щоправда, почули, ще б пак, армійський карабін - то вам не дитячий пугач, але грішили на якусь машину з несправним глушником. І тільки коли діти почали плакати, кричати і стукати в двері, здогадалися, що сталася біда. І вхопилися за телефони.
Але найбільше злякалися не діти і навіть не сусіди, а той відділ Контори, котрий за охорону вождів відповідає. Бо отой будинок, в якому мешкала родина вбивці, стояв усього за тридцять метрів від урядової траси, по якій сам Ве-Ве щовечора їздив відпочивати у Пущу Водицю, а щоранку - повертався на роботу. Ну, а сама думка, що армійський карабін і за півкілометра урядову машину проб’є, доводила загалом витриманих чекістів до стану групового оскаженіння. Хочеш - не хочеш, а мусили доповідати і своєму генералу, і в московську Контору. Ну, а у цій Конторі є свої ревізори: звідти таке прискорення дали, що вистачило б долетіти до Марса і назад. Навіть без дозаправки на Місяці.
Від автора: Олекса Сирота дещо применшив талант російського зброяра капітана Мосіна Сергія Івановича. Прицільна дальність його армійського карабіну складала не шістсот, а всю тисячу метрів. А з оптичним прицілом - майже вдвічі більше! Ось чому ця чудо-зброя й досі використовується спецназом саме у снайперському варіанті.
Олекса Сирота:
За що я люблю нашого Старого, так це за одну його геніальну рису - чим гірша ситуація, тим він спокійніший. Знаєш, є такий старий дореволюційний київський анекдот про пожежу в борделі на Ямській. Всі кричать, верещать, бігають. Брандмайор кричить: подайте воду на другий поверх! А з вікна йому спокійно: і два пива, будь ласка, в шістнадцятий нумер. Так оце про нашого Старого.
- Синки, - сказав він, - доки наші і конторські генерали бігають вздовж траси і заважають один одному, ми працюємо. Півтора роки тому ми цього ворошилівського стрільця шукали навмання. Зробили дурницю. Зараз у нас на це немає часу. Заховайте ваші стволи подалі аби нормальних людей не полохати - і бігом на Куренівку. Допитувати всіх, хто хоч щось знає - і про вбивцю, і про вбиту. Нам його, як каже Сирота, вирахувати треба. Бо хлоп збрендив. І то давно.
Того дня я мало не щохвилини подумки матюкав придуркувату прокуроршу, котра вихопила у мене з рук «партизана», не давши навіть допитати. Якби я знав тоді стільки, скільки довідався за якихось пару годин зараз, то дідька лисого вона б у мене його забрала. Бо на першій же розмові - з сусідкою-двірничкою я заробив, як ми жартували в Університеті, «фейсом об тейбл».
- А мені, товаришу начальник, тільки діточок-сиріток шкода. А цю сучку, прости Господи, ні на копійку.
- Ну, гріх же так про мертвих…
- А їй не гріх було стільки років чоловіка пиляти? Коли ти, мовляв, злидень, почнеш заробляти, як усі нормальні люди? Або: коли ти жити навчишся, он, у того машина, той учора купив «дивана і шкафа», а в тебе самі почесні грамоти. А як він оте звання одержав, то вона навмисне вікно відчинила, аби всі чули, і кричала на весь двір, куди він має ті «золоті руки» собі увіпхнути. Бо їй справжнє золото потрібне, котре з пробою.
- Так увесь час і кричала?
- По правді, за місяць перед тим, як ви його пов’язали, притихла.
Я думаю! Якраз за місяць до арешту він хапонув у сумі десь шістсот карбованців за вечір.
Сусід навпроти не тільки підтримав двірничку, а й поглибив образ убієнної:
- Ви знаєте, нормальні люди як уже сваряться між собою, так намагаються, щоб хоч ніхто не чув. А ця спеціально - то кричить, як несамовита, то в дворі його перехопить і трясе, то вікна пороз’ячує. А то на порозі стане і верещить. Ми чітко знали, коли у нього на заводі получка. Вона тоді репетувала: ці копійки старцям віддай, а мені справжні гроші потрібні.
Ну, а останні мазки на цьому портреті маслом зробила вчителька старшенької дитини:
- Дівчинка засмикана, перелякана. На кожен різкий звук аж підскакує. Плаче без причини. А матір? Що вам сказати? Приходила на батьківські збори і казала: ви не волнуйтеся, як свою дочку воспитувати, я лучче вас знаю.
- Саме так і казала? «Не волнуйтесь», «воспитувати»? Не перебільшуєте?
- Я не перебільшую, товаришу капітан, я цитую.
- Як писав класик - село і серце відпочине!
- Саме так, село. І то не Моринці, а Старі Задрипанці. Зображала з себе велику пані, а сама ліміта в сьомому поколінні. У нас у школі прибиральницею працювала, доки цього дурника не обкрутила. Не розумію, як ви, чоловіки на отаке от ведетеся. Засліплює вас, чи що? У мене племінниця - красуня, інтелігентка, з квартирою, а от уже скоро тридцять - і ніяких варіантів… вибачте, як то кажуть, у кого що болить…
- А може він вважав, що така освічена і розумна, як ваша племінниця, за нього не піде?
- Дурниця! У моєї однокурсниці чоловік лекальником працює на номерному заводі. Теж, до речі, «майстер золоті руки». І що? Вона за його міцною спиною і Університет закінчила, і аспірантуру, і докторську захистила. Зараз у нашому ж Університеті завкафедрою. І живуть душа в душу, і діти «недовченого» тата обожнюють.
- А тут, бачите, не вийшло. Ну такі ми, чоловіки, дурні: на макуху ведемося. Натуркотять нам на вухо - ми й віримо… А коли у покійниці оці от підвищені запити з’явилися?
- Думаю, одразу, як тільки в загсі штампи в паспортах поставили. Я не знаю, що там покійниця до весілля туркотіла, а після нього - все, я більше робити не буду, хай мене з дітьми чоловік утримує. Ось вам іще: коли перша дитина народилася, ми, звісно, теж до пологового прийшли, поздоровити. Все ж наша співробітниця, в декрет від нас ішла. І що? Всі породіллі, що з вікон визирають, своїм благовірним розповідають, на кого дитинка схожа, а наша кричить: Толік, ти не забув? Що не забув? Виявляється, за першу дитину він їй мав золотий ланцюжок подарувати. А ще якби син - то з кулоном. Але першою донька вийшла…
- Так, вимоги до життя жіночка ставила підвищені.
- Ставила? Витрушувала! Тільки як цей бідолаха сів, трохи притихла, забігала. Жити ж треба - то допомогу випрошувала, то путівки, то молодшого в цілодобову групу в дитсадочку прилаштовувала. Та, як бачите - пізно похопилася, хай земля їй буде пухом.
Від автора: я так відчуваю, що ще років п’ять, і мої коментарі до спогадів Олекси Сироти займуть більше місця, ніж власне розповіді мого друга. Це як із першим томом «Войны и мира» Л. Н. Толстого (вулична кликуха - «зеркало русской революции»). Там до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в перших розділах граф шмаляв цілі сторінки діалогів французькою мовою. І що дивно - читачі всю цю двомовність розуміли. Ну, а коли радянська влада оцих от аристократів розміняла в чека і провела кампанію поголовної ліквідації неписьменності, то довелося оту от не нашу мову перекладати на державну. А відтак - зросли видатки на друкування класичних творів улюбленого письменника В.І.Леніна.