Я поступово відкладав фотографії одна за одною, аж доки їх не залишилося всього кілька штук. Взагалі то краще було б прикнопити їх до стінки, але єдине вільне місце на вертикальних площинах моєї шпаківні займали три великі фотографії небіжчиків. Решту перекривали сейф, шафа для паперів та вішалка. Крім того, мені подобалось дивитися на кандидаток у вбивці згори вниз. Дрібничка, але надихає. Що сказав би про це Зиґмунд Фрейд, здогадуюсь, але оприлюднювати не буду.
Коли я нарешті зробив остаточний вибір і зліз зі столу, то ще хвилин п’ятнадцять не наважувався йти до Старого. Нарешті взяв себе за шкірки, встромив голову в двері його кабінету і попросив зайти в мою келію — чи собачу будку. Як кому більше подобається.
Нашого ветерана чимось здивувати важко. Він лише зупинився на порозі і запитав:
— Пасьянс розкладаєш?
— Розкладаю, «Могилу Наполеона», тільки в колоді самі дами.
— А котра козирна? Хоча ні, стривай, спробую сам вгадати.
Кілька хвилин Старий уважно розглядав мою експозицію, потім нахилився і підняв одну картку:
— Вона?
— Думаю, що вона. Як вгадали?
— У мене своя метода. Спробував уявити, як має виглядати жінка, яка труїть нашого брата, мов тих тарганів на кухні. А ти як вирахував?
— За поглядом. Більшість свідків запам’ятала, як вона зиркала на людей. Офіціантка з Жулян говорила: «Різкий погляд». Бачите — інші баришні або перелякано дивляться, або в нахабну грають, а у цієї — різкість.
— Що там про неї пишуть?
— Прикмети сходяться. Тридцять один рік, виглядає молодшою. Обличчя випещене, часом зловживає косметикою. Зріст — вище середнього, статура — худорлява, спортивна. Волосся темне, любить фарбувати у чорний колір. Особливих прикмет у вигляді татуювань, шрамів чи родимих плям немає. Українка, народилась на Хмельниччині, жила в Росії.
— Це все, Сирота, приказка. Тепер давай казку.
— Будь ласка! Освіта у неї — середня спеціальна, закінчила медучилище, спеціалізувалася по фармацевтиці. Отже, тямить і в ліках, і в отрутах, і в дозуванні. Дивно, що має лише одну судимість, та й ту за хабарі. Розшукується за численні квартирні крадіжки, яким передувало смертельне отруєння господарів.
— А хто ж їх труїв — вона?
— Скажімо так — її підозрюють. В «орієнтировці» написано: «Є обґрунтовані підозри, що смерть потерпілих не мала характеру самогубства чи нещасного випадку, а була пов’язана з особистістю такої-то». Входила в довіру до немолодих самотніх жінок, поселялась у них, потім ці старенькі раптово помирали, а худа, чорнява, струнка, величава зникала в невідомому напрямку. Разом з нею — трудові заощадження небіжчиць та цінні речі. Інформація надійшла з обласного управління Куйбишева, розмову з ними на завтра я вже замовив. Бо сьогодні там уже нікого нема — різниця в часі. Які будуть вказівки?
Старий втягнув щоки, то у нього нервове:
— Нехай фотографи негайно розмножують портрет. Передамо в Бориспіль і Жуляни. Самарцям скажеш, як є якісь зачіпки щодо родичів чи знайомих в Україні — хай женуть алюром «три хрести».
— А це як, товаришу підполковник?
— Я й забув, що ти в кавалерії не служив, і взагалі коней не бачив. Якщо на пакеті з донесенням намальовано три хрести, то вершник мусить летіти стрімголов, щодуху, скільки коняка витримає. Ти попроси колег, щоб не барилися з додатковою інформацією. Скажеш так: якщо не встигнуть, то доведеться їхні папери разом з нашими погонами класти на чергову свіжу могилу небіжчика номер… Скільки там на ній?
Я сказав. Старого заціпило. Потім прорвало:
— Так це що — одна-єдина самотня жінка чи банда «Чорна кішка» у повному складі? «Ах, Самара-городок, неспокойная я, неспокойная я, успокойте меня!» — Підполковник процитував повоєнний шлягер і майже не сфальшивив.
Оперативність колег із Куйбишева, він же Самара, перевершила наші сподівання, бо вже надвечір наступного дня прибув фельд’єгер — і то не якийсь там засмиканий лейтенант, а капітан карного розшуку. Увірвався до нас з лантухом в’яленої риби і каністрою свіжого справжнього «Жигулівського», звареного-таки на пивзаводі міста Жигулівська. Колеги не забули і те, що ми просили — папку зі слідчими матеріалами. Ми, звичайно, теж не в попа обідали — спровадили росіянам-колегам ящик «Української з перцем», вилучений нами із речових доказів однієї гучної справи по статті розтринькування соціалістичної власності.
— Браття-хохли! — забасив капітан, причиняючи за собою двері, — рятуйте, бо за ці «глухарі» мені вже світить посада дільничного Аніскіна на Землі Франца-Йосипа з попереднім розжалуванням до молодшого лейтенанта!
— А з полярним коефіцієнтом чи без? — поцікавився хтось із наших ерудитів, — бо як із полярними, то це ще нічого.
— Нема чого сміятися над чужим нещастям, — втрутився Старий, — прізвище ваше як, товаришу капітан?
— Прозвища не імєю, а фамілія наша — Царьов, — озвався нещасний.
— І як це ви в епоху розвиненого соціалізму та з таким монархічним прізвищем до капітана дослужилися?
— А чого? В Сталінграді свого часу був генерал-особіст на прізвище Царьов — і нічого… Тільки не питайте, чи не родич. Мене вже задовбали.
Тут і я вліз зі своїми штанами в жлукто.
— Аби людина була хороша. От у нас в Києві на телебаченні генеральним директором Власов. І теж нічого.
— Аби не Бандера, — буркнув Старий. — Годі теревені правити, пішли до Генерала.
Начальник наш, як ми й передбачали, широкий жест самарських колег оцінив високо. Бо одразу ж подзвонив до буфету і звелів накривати стола. Давно у нас так жваво не проходили оперативні наради.
Наступного дня ми провели капітана Царьова з його «багажем», занесли в літак ящик київського «алаверди» і повернулися в Управу догризати вчорашню тараню.
— І взагалі, — підсумував наш Генерал, попиваючи «Жигулівське», — хай живе мир і дружба між лягавими!
Потім він розвинув свою думку:
— У нас, товариші, як учив великий Ленін, повинні бути дві програми. Програма-мінімум — знайти, опізнати, затримати і передати мадам у Росію за скоєні нею злочини. Казали мені в парткомі міністерства, що скоро декада української культури в Москві — буде дуже доречно. Програма-максимум — не просто виявити цю падлу, а взяти її на гарячому, але так, щоб клієнт не вмер. До речі, скільки на ній епізодів?
— Десять, товаришу генерал. І всі — зі смертельним фіналом.
Генерал похлинувся пивом:
— Ні-і-чо-го собі! Це ж я уявляю, як самарських ментів довбають у їхньому обкомі! Пожлобилися волгарі! Могли б для активізації нашої оперативно-пошукової діяльності і баличок підкинути…
Натхненний таранею і пивом на халяву, я підняв руку і сказав:
— У мене є план.
Старий порушив субординацію і прореагував раніше Генерала:
— Сирота, коли ти кажеш, що у тебе є план, я починаю гадати — чи мене відправлять у відставку з усією повагою, чи просто виженуть з роботи до чортової матері. Від твоєї ініціативи нормальні люди дуже швидко втомлюються.
— Спокійно, товаришу підполковник, — втішив його Генерал, — виганяти будемо інспектора Сироту під духовий оркестр Київської міліції, а ми з вами ще повоюємо. Сирота, ви ще не передумали щодо свого плану?
— Не передумав! Пропоную створити зону видимої оперативної тиші!
Тут уже застогнав Полкан:
— Сирота, відставити! Минулого разу в результаті вашої «видимої тиші» всрались: один підозрюваний в момент затримання і ще половина Куренівки у своїх квартирах. Бо ми, по вашій милості, за п’ять хвилин вистріляли місячний ліміт бойових патронів. Називається, «тиша»! Добре, що один одного не перестріляли! До речі, ви не підкажете, яка це сволота заверещала тоді у мене над вухом явно зміненим голосом: «Німці Фастів взяли!»? Га? Щось дуже знайомі були інтонації!