Від автора: перепрошую, що знову перебиваю розповідь Олекси. Аналогічна кримінальна історія з великою кількістю жертв трапилась у Києві років через десять. І знову злочинцем виявилась жінка, а знаряддям вбивства — отрута, в даному випадку талій… Щоправда, ця отруйниця не належала до кримінального світу. Вона працювала у звичайній їдальні пересічної середньої школи на Куренівці. Мотиви — спочатку корисливість, потім помста (не так хтось подивився) і, нарешті, патологічна заздрість (чому «вони» живуть краще, ніж я?)
Олекса Сирота:
Одразу після повернення до Управи Генерал наказав мені підготувати всі необхідні папери якомога старанніше і без поспіху. Слова «без поспіху» начальник підкреслив інтонацією. Я зрозумів — і на Різницькій, і на Богомольця зараз гарячково накручують міжміські телефонні коди. Бо одна справа — зіпхнути братній республіці кілька «висяків», а інша — встигнути в чергу за нагородою, котру не ти здобував. Останнє, що я почув, коли зачиняв двері генеральського кабінету: «Москві ми першими доповіли!»
Я спустився у підвал до КПУ, себто «камер попереднього ув’язнення». Не плутати з абревіатурою Компартії України! Біля дверей, за якими сиділа наша Курощапова, сопіли, штовхались і матюкались за право зиркнути у вічко кілька старшин та сержантів нічної зміни. Я тихо підкрався і дав крайньому сержантові потужного ляща з відтяжкою нижче спини. Він з диким вереском підскочив, налякавши решту братії.
— Ану, киш звідси! — гукнув я. — Це вам що — жіночий душ на пляжі? Збоченці недороблені! Щоб вашого духу тут!..
Цікавих здуло, мов папери зі столу на сильному протязі. Залишився зніяковілий черговий, до якого я і звернувся вже без крику:
— Те, що я зараз увійду до камери, нічого не означає. Є там хтось, крім затриманої, чи немає — не твоє собаче діло! Стояти лобом в двері і не моргати! Не зводити очей, доки не здамо в Лук’янівку. Буде плювати у вічко — терпи! Прикрутить по малій потребі — напудиш у штани, але з місця не зрушиш. На бабі десять вбивств, а ви тут кімнату сміху влаштували. Відчиняй двері!
Жінка сиділа спиною до входу. На мою появу зиркнула через плече, але не встала.
— Вибачайте, що в ресторані я не привітався і себе не назвав. Я Сирота, прізвище таке, старший інспектор Київського карного розшуку. Дозвольте сісти, бо сьогодні добряче набігався через вашу милість.
Вона зміряла мене поглядом, але промовчала.
— Оскільки в «зону» ви вже ходили, не буду співати колисанку про щиросердне визнання, котре пом’якшує покарання.
Жінка іронічно всміхнулась, але я зрозумів, що іронія стосується не мене особисто, а самої інституції «щиросердного визнання».
— Я вже не кажу про явку з повинною. Хоча за певної долі фантазії можна уявити, що опергрупа винесла громадянку Курощапову з ресторану на руках виключно з почуття великої радості від факту готовності вищеназваної громадянки добровільно припинити свою злочинну діяльність і співпрацювати з Органами в інтересах слідства.
І тут жінка вперше від моменту затримання заговорила. У неї був трохи хриплуватий низький голос, який добре звучить по телефону і дуже збуджує деяких мужчин:
— Із «Боже, царя храни» ви здорово придумали. І заникались, як треба. Бо в ресторані на Річковому я вашу лягавську мишоловку одразу просікла.
— Цікаво, як?
— Нормальний мужик красиву бабу з ніг роздивляється. Потім груди оцінює і, вже наостанок, обличчя. А мент на «шість на дев’ять» негайно витріщається, співставляє — та чи не та. В залізничному ресторані теж вами смерділо, навіть креозот не перебивав. А в Жуляни теж нічого було потикатися, бо хоч сержант отой і тупий, як сибірський валянок, зате в офіціантки погляд відьомський. Точно, що запам’ятала! Ось у Борисполі було чисто, інша зміна, тому й ризикнула, взяла клієнта. А ви мене — теж взяли, та ще й під оркестр! А я спочатку зраділа, що не треба косметичку на підлогу кидать і фраєру під столом проміжність показувати. Думаю, доки він либиться, я йому в чарку накапаю. От і накапала! На свою голову!
Я подумав і вирішив не ділитися славою з армійським капітаном. Бо якщо, висловлюючись мовою злочинців, «інспектору горбатого не зліпиш», то хай так воно буде. Тому я лише мовчав і співчутливо хитав головою. Жінка жалібно зітхнула:
— Допитувати прийшли чи просто роздивитись?
— Спасибі, надивився. Мені ваше, як ви там кажете, «шість на дев’ять» щоночі сниться — в парі з Дзержинським.
— А він тут до чого?
— Його портрет у мене в кабінеті перед очима висить. А під ним — ваше фото на кнопці. Допитувати вас я теж не збираюсь — ось вони, мої рученята! Ані блокноту, ані ручки. От посидите до ранку тут, потім у Лук’янівці парашу понюхаєте, скучите за мною, тоді, може, і поспілкуємося через протокол. А зараз я прийшов виключно, аби поглибити вашу ерудицію. Ви чули, що за останні роки практично всім жінкам-убивцям вищу міру замінили на п’ятнадцять років?
— Казали. Хоча, теж не мед, особливо, якщо перші п’ять років у в’язниці. Там або з глузду з’їдеш, або сухоти нараз підхопиш. Та ж сама «вишка», тільки в розстрочку.
— Бачу, ви поінформовані, хоча після відсидки вас на жодній «малині» не засікли. Втім, як каже мій старий Підполковник, хіба зараз «малини»? Дешевий бардак! Проте, як учили вас у школі, майже з кожного правила є свій виняток. Коли я згадував, що жінок практично не розстрілюють, це не означало — жодної жінки не стратили! Про Анку-Кулеметницю вам розповідали?
— Це що — кликуха, чи та, котра в кіно про Чапаєва?
— Вибачте, я забув, що ця історія розкрутилася, коли ви свій строк мотали. До того ж проходила ця кулеметниця не через міліцію, а через КДБ. Ви вгадали, то зовсім інша Анка. Була така, ніжна, дивовижна, відмінниця і, здається, навіть комсомолка. Перед самою війною. Коли німці прийшли, пішла до них служити — у каральний загін, і то не секретаркою. Ну, карателі, вони і є карателі — повне зібрання усілякої наволочі, по якій зашморг плаче. А наша баришня туди з ідейних міркувань пішла, можна сказати — з любові до мистецтва. Бо дуже їй подобалося людей розстрілювати. З кулемета, звідси й кликуха. Вбивала наших полонених, партизанів, євреїв, просто заручників. Для неї — що дитина, що каліка на костурах, що вагітна жінка — різниці не було. Усіх косила!
— Сучка! — сказала Курощапова і вилаялася. Хто б казав…
— Не заперечую. Війну вона пережила, вийшла заміж за інваліда Радянської Армії, до речі, єврея. Народила дітей, дочекалась онуків. Отут її і прихопили. Чекісти хвалились у пресі, що вони, мовляв, шукали її довго і наполегливо. Та я думаю, взяли випадково, коли зовсім іншу справу розкручували. Це вже ролі не грає. Головне, хоч була вже наша «кулеметниця» на заслуженому відпочинку, все одно її розстріляли. Інакше народ би не зрозумів нашу найгуманнішу в світі Радянську владу.
— Правильно зробили, — погодилась вона, — але до чого тут я? Батьківщини не зраджувала, євреїв и партизанів не розстрілювала. Ну, притруїла пару кобелів, так просто не розрахувала дози. Вбивство з необережності — до чого тут «вишка»?
— До того, що ви маєте шанс стати наступним винятком із правил — після «Анки-Кулеметниці». Бо і цього разу народ не зрозуміє гуманізму. Перед трьома «кобелями», між іншим, було сім беззахисних бабусь. І серед них жодної єврейки, до речі.
Вона нічого не сказала, тільки взяла у мене цигарку з пачки, котру я ношу на допити. Посиділи, помовчали, послухали, як черговий під дверима сопе. Нарешті вона заговорила по-людському, без «фені»:
— Колись та це мало закінчитися — чудес не буває. Щастить не до смерті. Що мені залишається, інспекторе Сирота, симулювати божевілля? Можна, задля різноманітності. Що акторський талант у мене є — це ще в школі казали. Але який сенс? Прописатися довічно у спецпсихушці? Щоб збожеволіти там поступово і по-справжньому? Ні, краще вже одразу до ями з кілочком замість надгробка та бляшаним номерком замість прізвища.