— Олексо, ти що? Ваші даішники нашому водилі вже дві дірки в талоні проколупали.
— Не бійсь, виручимо. Сам вийду зустрічати.
Зійшлись на компромісі: мене забрали на площі Калініна з-під поштамту. І поїхав я у «Жуляни».
Колега не підвів, банку з кавою мені одразу в зуби, а велику чашку укоханого напою поставив переді мною на стіл. Кава хоч і гаряча, але спрагу вгамувала. За перекуром я колегу піддражнюю:
— Я так гадаю, що раз приятель нарешті побажав мене побачити, значить це не благий намір пригостити мене моїм улюбленим напоєм, а, видати, щось сталося. Та й казенний транспорт надаремне не ганяють. Колись, відмінник!
Але відмінник колотися не поспішає, йому спершу треба в жилетку поплакатися:
— Що таке аеропорт влітку — ти знаєш. Якщо забув — сходи подивись. Жінки кричать, діти плачуть, ветерани матюкаються в усіх напрямах і вимагають начальника аеропорту, мужчини біля кас хапають один одного за петельки. Циганки народ дурять, циганчата підкрадають по-дрібному, професіонали тирять по-крупному. Тільки «юнкерсів» над головою не вистачає, а решта вже є. Дурдом!
— А ти переведись до нашого моргу, що на Оранжерейній. Там по-перше, завжди прохолодно, по-друге, доплата «за вредність», а головне — клієнтура спокійна. Ніхто не кричить, не матюкається, поза чергою не преться, ну і за петельки не хапає.
— Не хапає, кажеш? Зараз! Працював я на Оранжерейній — ще студентом підробляв. Якось зимового ранку приходжу на зміну, а напарник каже: до нас вночі відомого артиста привезли. На вулиці підібрали — впився вусмерть. Хочеш глянути? Біля вікна лежить, заслужений! А як грав!
Я, дурень молодий, підійшов, нахилився, а покійник як підскочить і хап мене — якраз за петельки! Виявилося, що він не помер, а переохолодився в кучугурі. А у нас відігрівся, прокинувся і подумав, що він у витверезнику, бо ж голий. І лише коли я свідомість втратив, до нього теж дійшло, де він. «Швидку» вже нам обом викликали.
— Припини проливати сльози в мою неіснуючу жилетку. Злякався «висяка» — так і кажи. Ближче до діла.
— Тільки не треба мене звинувачувать у відсутності професійної гордості, бо пошлю подалі. І каву заберу. До діла — то й до діла! Якийсь час тому наш міліцейський сержант помічає у цьому тирлищі цікаву пару. Жінка ще молода, але вже не пацанка, без особливих прикмет. Струнка, худорлява брюнетка з короткою зачіскою — от і все. З нею мужчина — солідний, років п’ятдесят, зодягнений в трійку, хоча й спекота. Чорнява його не стільки веде, скільки на собі тягне, бо дядькові виразно недобре. Очі закочуються, весь мокрий, ноги тягне. Сержант підійшов, відрекомендувався і запропонував допомогу. Жінка навіть зраділа: треба, каже, чоловіка на свіже повітря, в тіньок вивести, бо йому од задухи зовсім погано стало. Зверни увагу, поки що ніякого криміналу. Сержант саме тому й підійшов, що вони здались йому солідною парою. Ну, повітря повітрям, а може, каже, краще до нашого медпункту відведу? Там полежить, ліки дадуть, якщо треба, те, се — до рейсу перечекаєте. До речі, коли ваш літак?
Жінка наче не все розчула:
— Дякую, — каже, — але до поліклініки далеко, доки дійдемо по спеці, йому ще гірше стане. Краще вже на лавочці в тіньочку віддихається.
Отут би сержанту зреагувати — звідки сторонній людині знати, де у «Жулянах» поліклініка? Вона ж відомча, в закапелку поміж двома авіаремонтними заводами, дорогу тільки свої знають. А він їм про службовий медпункт говорив, де пілотів перед вильотом перевіряють, а це — зовсім поряд, в лівому крилі аеровокзалу. Однак, сержант добиває зміну, його теж спека проймає і зайве змикитити сили немає. Він виводить мужчину надвір, у тінь, зганяє з лавочки молодняк, садовить нашу пару. І йде собі геть у своїх справах.
— Вибач, ти, часом, у вільну від роботи хвилину не пописуєш до журналу «Радянський міліціонер»?
— Ні, тільки моделі літаків клею, а що?
— Бо стиль у тебе швидше журналістський — максимум емоцій при мінімумі інформації. Ти можеш по-людському: сержант пішов, побачив, зафіксував, відпровадив… що там далі було з цим служакою?
— Не перебивай, бо заберу свої пасочки і забуду, на чому зупинився. Ага! У цій колотнечі сержант через п’ять хвилин уже нічого не пам’ятав. Але через п’ятнадцять мусить вийти на площу, бо веде за вуха двох циганят, аби посадити їх у тролейбус і спровадити подалі. Дурний номер! Бо вони вискочать через зупинку і назад прибіжать. Але треба щось робити з неповнолітніми вуркаганами.
І отут, біля самого тролейбусу, сержант знову бачить оту пару. Мужчині вже зовсім кепсько, він лежить на лавці, а жінка йому обличчя картузиком прикриває. Сержант розуміє, що яке там «віддихається» — людина взагалі зараз дихати перестане! Він відпускає циганчат і бере ініціативу в свої руки: негайно в медпункт! Жінка заперечує, але сержант піднімає непритомного чоловіка, бере його під одну руку, жінці наказує взяти під другу — дядько ж не худенький! І ось так вони в прямому розумінні цього слова заносять бідолаху в ліве крило аеропорту і віддають медикам. Ті одразу здіймають тривогу, бо свідомості у клієнта вважай немає, пульс слабенький… може бути летальний випадок. І тут жінка круто міняє тактику і починає верещати:
— Що ви його лапаєте, негайно викликайте «швидку»! Він же зараз помре!
У нас у медпункті прохолодно, тихо, тому сержанту стало легше і йому щось не сподобалось. Попросив документи. Жінка обидва паспорти вийняла зі своєї сумочки. У чоловіка в руках взагалі нічого не було. І отут, увага! — перший сигнал: прізвища в паспортах різні. Місця проживання теж різні — навіть не одна область. Жіночка очі опустила і дуже природно зашарілась:
— Ми разом в Одесі відпочивали. Знаєте, як воно в житті буває: у мене сім’я, діти, у нього теж. Тільки й щастя, що ці два тижні. Нам скандал не потрібен, тому й не одразу погодились до медиків іти. А тепер робіть усе, що можете, бо коханий помре.
Тут уже я встряв:
— Якщо вони живуть навіть не в одному місті, то і квитки мають бути в різні напрямки.
— Це я теж сержанту сказав. Але він совістливий, це в нашій роботі зайве. Звернув увагу, що у мужчини в паспорті квиток. А от про те, де квиток жінки — не запитав. У її паспорті не було. Можливо, вона взагалі нікуди не летіла. Але це ми потім такі розумні стали, а тоді сержант віддав їй паспорти і пішов до кас ветеранські мордобої розтягати. Десь через півгодини викликають його по селектору в медпункт:
— Вас знайшла ота жінка, що з хворим чоловіком була?
— А що їй коло кас робити, коли другові кепсько?
— Як? Вона ж хвилини через дві вибігла, дожену, каже, сержанта, нехай допоможе квитки переоформити, бо схоже, що сьогодні ми нікуди не полетимо. І в двері — тільки й бачили.
Сержант плечима знизав:
— Мене сліпий вже двадцять разів міг знайти. Я від кас не відходжу, бо якраз бронь зняли і бійка почалась, як завжди. Може, вона не хотіла мене зайве турбувати, стала в чергу і стоїть? Піду гляну…
А лікарка йому:
— Як знайдете, то підготуйте морально. Бо її чоловік, чи хто він їй там, щойно помер. І «швидкої» не дочекався.
Сержант оббігав увесь аеропорт, по радіо кілька разів передали, потім викликали підмогу — прочесали всі околиці… як у воду впала! Ані жінки, ані документів! Маємо неопізнаний труп з усіма наслідками. І невиразні свідчення щодо супутниці. Бо і сержант, і медики не стільки на неї, скільки на мужчину дивилися. Щоправда, кіоскер із «Союздруку» начебто бачив якусь чорняву молодичку з двома чемоданами, котра сідала у тролейбус. Однак, чи це була саме та, котру шукали, залишилося невідомо.
— Ну добре, — сказав я колезі, — і коли все це сталося?
Авіамент глянув на годинник:
— Дві години, як труповозка на Оранжерейну в морг поїхала.
Я сплеснув руками:
— Май повагу до мертвих! Небіжчик ще не охолов, а ти вже його мені спихаєш.
— Куди ви, хлопці, дінетесь? Брюнетки в аеропорту на підвідомчій мені території вже немає. Шукай вітра в полі, а її… ну, в усякому разі, не в мене.
Я не став продовжувати дискусію, бо раптом дещо пригадав. Зі своєї практики. І не таке вже й далеке. Тому спитав колегу:
— Цей клієнт, сподіваюсь, не з перепою помер?