До речі, мій колега з Жулянського аеропорту виявився людиною з почуттям християнського милосердя і любові до ближнього, бо до багажника мені закинув не тільки пляшку вірменського коньяку, а й трилітрову банку кавових зерен. Возрадуйся, Сирота!
Попереднє слідство встановило, що ми з волгоградським рейсом витягли, як любить казати Старий, «дубль-пусто». Сержант таки все переплутав, бо небіжчик у «трійці» мав летіти не до Кратова. Він був там лише прописаний, а збирався до Риги. В Одесі не відпочивав, то вже «деза» таємничої брюнетки. Він там був лише у відрядженні, а поправляти здоров’я мав на Балтійському узбережжі, де на нього уже чекала родина. Розслабився, називається, перед законним відпочинком у колі сім’ї! Тепер про мій «ляп»: до Кратова мужчина не міг би долетіти навіть при великому бажанні. Хіба що міліцейським вертольотом, бо це не місто десь поміж Воронежем і Саратовом, а селище в Підмосков’ї. Звичайно, ніякого аеропорту там немає. Так що, крім хабара, я ще одержав анкетні дані на потерпілого по другому епізоду. Наші хлопці з Управи теж не в пелену сякались: оперативно з’ясували, ким була жертва свавілля у витверезнику — за два тижні до випадку в аеропорту. Забігаючи наперед, скажу, що моя законна відпустка спочатку відсунулась, а після знахідки в «Жулянах» взагалі накрилася. На південь замість мене полетів Полкан. Без проблем.
Кажуть, у Сполучених Штатах усю чорнову роботу проробляють комп’ютери, тому йде на усю справу кругом-бігом півдня. Сподівання, що колись таке і в нас буде, особисто у мене викликало лише посмішку. Бо навіть у нас в Управі всі друкарські машинки на обліку в кадебе стоять, а біля єдиної копіювальної машини — охорона мало не з кулеметом. І це в міліції!
Від автора: молодим читачам у це важко повірити, але свого часу кожна нова технологія в галузі поліграфії викликала у радянського керівництва тваринний жах: «Це ж ВОНИ тепер будуть контру і порнуху друкувать!» Штучне стримування комп’ютеризації, між іншим, пояснювалося тим, що біля кожного принтера не можна було поставити співробітника КДБ, навіть позаштатного, а залишити це діло без контролю — ні, краще вже траєкторії ракет розраховувати на папері в стовпчик. Тому у французькому фільмі «Врятуйте «Конкорд» вихід із аварійної ситуації наземні служби оперативно знайшли з допомогою комп’ютера, а в радянській стрічці «Екіпаж» за полірованим столом сиділо двадцять старих придурків — соратників В.П.Чкалова — і радилися, що б такого зробить, аби при посадці у лайнера хвіст не відвалився.
Олекса Сирота:
Що тобі сказати? Залізна коняка перемогла селянську шкапу. Але розумна машина на допомогу нашій дурній голові ніколи не прийде. Мені експерти розповідали про цікаву історію на одному славетному орденоносному київському заводі. Там існувала ділянка гарячої штамповки пластмаси — шкідливе виробництво! Працювали на пресах жінки, котрим таке заняття було шкідливим удвічі, бо випари хімії били не тільки по легеням, ниркам та шлунку, а й по суто жіночій сфері. Тому ударниці або не доношували далі п’ятого місяця, або народжували таке «щось», що жоден спецінтернат не приймав. Дізналися про це товариші вчені з академії і розробили механічного робота, котрий замінив усіх трудівниць до одної. Вони в крик — не хочемо робота! Справа в тому, що за «шкідливість» їм щодня безплатно півлітра молока видавали і цілих три дні до відпустки. Щоправда, здоров’ю це допомагало, як покійному баня. Довелось жіночок наказом переводити в інші цехи, з тими ж заробітками, але без молока і трьох зайвих днів. І що? Не минуло й тижня, як на нічній зміні хтось невідомий вимкнув струм у цеху якраз в той момент, коли над механічним роботом електромагнітний кран проносив важелезну сталеву плиту. Природно, від автоматики залишилася жменька металобрухту і потрощених плат.
Генеральний конструктор нахапався потім неприємностей по партійній лінії, бо спересердя ляпнув при свідках, що відтепер він як і сконструює щось для орденоносного колективу, то тільки автоматичну шибеницю багаторазового використання підвищеної міцності. Аби й танком не розтрощили! Шкідливе обладнання запустили знову, і жіночки радісно продовжили труїтися. Зловмисника, природно, не знайшли.
— Треба було тебе запросити. Ти б знайшов.
— Не підлизуйся.
— А ти не збивайся на манівці. Бо тебе з аеропорту «Жуляни» занесло до заводу «Більшовик». І то була одна підозрювана, а стала — ціла ділянка гарячої штамповки. А покійники лежать і чекають, доки інспектор Сирота перестане розтікатися «мислію по древу».
— Добре, повернемося до наших покійників. Отой жулянський виявився неабияким цабе із московських структур. Ми навіть чекали, що справу перебере на себе Контора. Однак пішов у відпустку Щербицький, а разом з ним і всесильний генерал Федорчук. Тому поменшало народу в органах, котрі нас контролювали, і справу з отруєними транзитниками у нас не тільки не забрали, а навіть не поставили у себе на контроль. Проте від не залежних од мене причин одразу взятися до роботи я не зміг, бо впала на голову чергова надзвичайна подія. Якийсь «Богдан Михайлович Лисов, 1954-го року народження, зріст 180 см, обличчя овальне, шия тонка, брови дугою, вуха великі, відстовбурчені» дременув із Радянської Армії, прихопивши АКМ з двадцятьма бойовими набоями. Я ще подивувався — що то за підрозділ, де вартовому на пост видають один неповний магазин в той час, коли статут караульної служби вимагає як мінімум двох, споряджених повністю, — по тридцять штук набоїв у кожному. А на віддалених від частини об’єктах видавали і по чотири магазини. Невже і в армії розгардіяш розпочався?
Скільки себе пам’ятаю в міліції, кожен озброєний дезертир породжував стереотипну реакцію партійних органів: «А раптом?» Таке враження, що в їхній підсвідомості замість привида комунізму бродить привид дезертира з Радянської Армії, озброєного автоматом Калашникова. Взагалі — хід думок у наших вождів не був позбавлений логіки. Не знаю, як щодо Б.М.Лисова, 1954-го р.н., а от його зброї треба було боятися, бо АКМ — то вам не макаровська «пукавка», з якої і за десять кроків у хлів не вцілиш.
Від автора: через багато років я дізнався, що страх радянських вождів перед озброєними дезертирами мав стовідсотково матеріалістичне обґрунтування. Наприкінці 60-х двоє солдатиків дременули з частини, прихопивши не лише автомати, але й два наплічники з патронами. І не в тайгу на звіра полювати, а в Москву — розстрілювати “головних комуністів за їхні злочини проти російського народу”. До столиці їм дістатися не вдалося, тому вирішили задовольнитися вендетою в одному з обкомів партії. Але підняте по тривозі вояцтво всіх родів збройних сил вже перекрило все, що можна перекрити. Тоді дезертири увірвалися в перший-ліпший будинок, перебили в першій-ліпшій квартирі всіх мешканців і відкрили вогонь на ураження по натовпу людей, що спішили на роботу. Поки готували і узгоджували штурм квартири в облозі, поки шукали тих, хто зміг би це здійснити, нерви у одного з солдатиків не витримали. Він застрелив приятеля і здався. Історію цю, ясна річ, суворо засекретили. Тож цілком ймовірно, що Сирота про неї не знав.