Виходить, йому відомо, що вона завагітніла, перебуваючи на півночі Норвегії, навіщо тоді він тисне, навіщо так прагне загнати на слизьке? Він примусив її відповісти, і вона дуже сердилася на себе через те, що озвучила назву «Нарвік». Він знову кидав її у маразм минулого, яке вона давним-давно вичавила зі своєї пам’яті. Тільки талант відчувати небезпеку дозволив їй не зав’язнути в цім болоті ще більше. Своїми запитаннями Толлеф підривав її життєву енергію, а оскільки цієї енергії залишалося дедалі менше, уся ця історія могла вичерпати останні запаси. Чи було таким уже законним бажання за будь-яку ціну дізнатися про минуле? Чи насправді вона мусила оголити пробоїну, яку так старанно замуровувала довгими роками, тільки для того, щоб Толлеф угамував свою спрагу до знань? Надто ризиковано.
Із самого ранку в її голові з гуркотом проносилися сцени життя в Нарвіку восени 1944 року. Вона всіляко від них відмахувалася й намагалася виштовхнути назад у забуття. Абсолютно марні зусилля, бо сфокусувати розум на світлих і радісних думках ніяк не виходило. Під час війни, яка перевернула світову історію, а водночас історію її власного життя, вона опинилася в чоловічому світі, де довелося боротися, часом діючи так, щоб тебе помітили, а часом — щоб залишитися невидимою. Військові, які контролювали її пересування, не втрачали жодної нагоди нагадати, наскільки їй пощастило потрапити до Норвегії і що в її інтересах виказувати покірність, якщо вона не хоче повернутися в трудові табори в Польщі або Німеччині. Тут чутки розходилися зі швидкістю вошей між в’язнями, і вона чула розповіді про табори югославських полонених, розташовані менш ніж за п’ятнадцять кілометрів на південь від Нарвіка.
Ця вивезена німцями робоча сила, по суті раби, переважно складалася з сербських чоловіків у віці чотирнадцять — двадцять два роки, які отримували щоденну порцію з двохсот п’ятдесяти грамів хліба, трохи маргарину й прозорого супу. З цим злиденним раціоном вони мусили працювати по п’ятнадцять годин на день, зводячи дороги й будівлі для Організації Тодта. За таких екстремальних умов вижити вдалося лише невеликій купі чоловіків. Коли двома роками раніше в 1942 році над табором нависла загроза епідемії тифу, війська SS наказували виголоднілим в’язням рити могили, у які ті падали після страти. Тих, кому слабкість завадила вийти з бараку й вирити собі могилу, солдати спалювали живцем, а допомагали їм норвезькі волонтери на службі окупаційних військ — на жаль! у кожній війні є ця клітковина для процесу тортур. Після того, як більша частина, а саме відсотків дев’яносто цього засмученого людського стада була винищена, і ризик тифу було усунено, сербів замінили радянські в’язні. З огляду на ці жахи, її доля була схожа на справжню синекуру[6]. Наталія це добре усвідомлювала.
Восени 1944 року Гітлер усе ще підтримував експансіоністську пропаганду, невпинно просуваючи тезу про примат нацистської Німеччини в усьому світі з натяком на таємну зброю, яка зробить з німців великих переможців. Але фактично він втрачав території на кількох фронтах одночасно. Усупереч його промовам про гегемонію Рейху та незважаючи на оптимізм, який демонстрували на публіці його офіцери, солдати вже давно зрозуміли — з перемогою все дуже неоднозначно. Вони це обговорювали тихенько між собою й робили різні припущення щодо майбутнього, яке на них чекає. Солдати, що опинилися в Норвегії, повністю усвідомлювали, як невимовно їм пощастило, порівняно з тими, хто ратоборствував зі сталінською Червоною армією. Для більшості з них головна мета полягала в елементарному виживанні, тобто в тому, щоб елементарно залишитися живим по завершенні цієї війни, кінець якої так чи інакше вже насувався.
Одним із таких солдатів без особливої фантазії чи інтелектуального розмаху був Арман. Як і інші, він із задоволенням кидав їй непристойні коментарі, не упускаючи нагоди показати, де її місце. Він часто завалювався посеред ночі в барак, який вона ділила з іншими польськими жінками. Майже завжди в дим п’яний, він несамовито накидався на неї, немов це найприродніша річ у світі. Ліжка були розділені тонкими перегородками, тож усі були в курсі, що відбувалося по сусідству. Сьогодні вона, завтра інша, так воно було заведено. Він її прохав:
— Скажи, що тобі це подобається.
Вона беззаперечно погоджувалася.
Коли він закінчував справу, то вдягався й дарував їй як компенсацію льодяники чи шоколадні цукерки, що завжди валялися в нього в кишені. Одного разу він почав навзрид плакати й скаржитися, наскільки він сумує за дружиною. Наталія була вимушена його заспокоїти, шепочучи, мовляв, він скоро побачить свою родину, війна ось-ось закінчиться. Він пішов від неї чи то нещасний, чи то задоволений — відчути різницю було неможливо. Вона навіть не намагалася визначити свої почуття, коли він оволодівав нею. Коли він ішов, вона милася, відмивалася від нього. От і все. Ніхто з дівчат не ставив їй зайвих запитань, а вона не запитувала дівчат, коли той чи інший чоловік у військовій формі — а військова форма автоматично виправдовувала всі його дії — зупиняв свій вибір на комусь із них.