Вона зітхнула, усвідомивши необізнаність Жанни, і пояснила їй функції німецької організації, яка займалася будівництвом усієї цивільної та військової інфраструктури: дороги, порти, аеропорти — усе, що дозволяло нацистам захищатися від очікуваної атаки країн-союзниць.
— Це було краще, ніж мити підлогу, — зіронізувала Наталія.
Жанна заворожено слухала її розповідь.
— Мене дивує, що ти змогла в безпеці народити дитину в лікарні Осло. Отримати таке привілейоване лікування в окупованій країні, а потім примудритися потрапити в табір польських біженців, до того ж, після війни. Скільки разів ти вигадувала собі життя?
Наталія добре бачила, що її молода співрозмовниця хотіла дізнатися більше. Як вона передбачала, одне запитання тягнуло за собою інше, і так без кінця. Тож вона миттєво поклала край цій темі. На сьогодні досить. Краще поговорити про шанс, що їй випав під час Зимових Олімпійських ігор в Осло в 1952 році. Це предмет неабиякої гордості. О тій порі вона розмовляла польською, російською, німецькою, англійською, норвезькою і трохи французькою. Це дозволило їй відхопити собі місце на одному з інформаційних стендів. Вона працювала без передиху. Здоров’я в неї було залізним, і цей період став одним із найкращих у житті. Наталія згадувала, що тодішній політичний контекст був ще дуже хистким.
— У будь-якому разі, Жанно, олімпійську медаль з наївності слід присвоювати тим, хто вірить, що спорт не зазнає впливу міжнародної дипломатії.
О тій порі повсюдно точилися дискусії з приводу Німеччини — чи можна дозволити їй відрядити на Олімпіаду своїх атлетів. Тема обговорювалася зусібіч, і зрештою на одному з численних засідань Олімпійського комітету було прийнято рішення in extremis[7]. Західна Німеччина та Японія можуть долучитися до олімпійського спорту. Наталія згадала також, що одного норвезького ковзаняра, зірку й претендента на перемогу, було відсторонено від змагань — усі знали, що під час війни він співпрацював з нацистами. Вона на мить замислилася, намагаючись згадати його ім’я.
— Фінн Ходт. That’s his name![8] — сказала вона, вказуючи пальцем на праву скроню, вочевидь дуже горда своєю пам’яттю.
Гроші, що Наталія заробила на Олімпіаді, уможливили проєкт еміграції до Канади. Родичі чоловіка зголосилися їх підтримати й прихистити, але Наталія не мала наміру жити за їхній рахунок.
— Це ж нормально, що сім’я захотіла вам допомогти.
— Ти думаєш, це нормально? Ніхто не має права очікувати будь-що від будь-кого. Якщо життя мене чомусь навчило, так це саме цій істині!
— Мабуть так, але однаково, чи не вважаєш ти обґрунтованими сподівання Толлефа, наприклад, на те, що ти люб’язно відповіси на його запитання щодо його ж витоків?
— Генеалогічне дерево, корені, генетичний спадок, усі ці нісенітниці — просто об’єкт одержимості Толлефа. Я не розумію такої наполегливості в заповненні історичних пробілів! Толлефу б краще продовжити жити так, як він завжди робив, концентруючись на сьогоденні, на своїй родині. У нього це дуже вправно виходить. Він просто тішить себе ілюзіями, якщо думає, що факти дадуть відповіді на його запитання.
— Те, що ти не розумієш його одержимості, не робить її незаконною. Цілком можливо, що він тішить себе ілюзіями, але ж не виключено, що твої відповіді заповнять деяку порожнечу. Я можу поставити себе на його місце... трохи. Але тебе я теж розумію.
— Хочеш, Жанно, щоб я тобі сказала прямо? У мене таке відчуття, що якби офіційні папери відкрили Толлефу ту інформацію, яку він шукає, він ніколи не відрядив би тебе до мене. Він одержимий відгалуженнями свого генеалогічного дерева, але я не впевнена, що він справді цікавиться мною, тією мною, ким я є сьогодні.
Нарешті. Виговорилась. Жанна хотіла було заперечити, що Наталія як мати теж не демонструє великої цікавості до свого сина, але побоялася налаштували цим Наталію проти себе.
Жанна не могла втриматися від роздратованості на адресу Толлефа. Нетерплячий і незграбний, він настільки насідав на Наталію, що своїм тиском знищував усі шанси вивести її на відверті зізнання. А Жанні хотілося дізнатися подробиці цього неймовірного життя, але стара пані наче равлик ховалася в будиночок щоразу, як Жанна виводила її на розмови про все пережите під час війни. Толлеф довірив Жанні місію, і щойно та вручила його матері написаний ним лист, він вважав місію завершеною. Але обмежитися початковим завданням для Жанни виявилося неможливим, це сильніше за неї! Зростаюча симпатія до Наталії дедалі більше приводила до конфлікту лояльності. З іншого боку, без теплих взаємин, що встановилися між жінками, шанси Толлефа отримати відповіді на свої запитання взагалі зводилися нанівець.