— Я б відчула себе у справжньому лайні.
— Отож-бо й воно! Кого ти обереш? Того, хто має право знати, або ту, хто має право мовчати? Подумай над цим. Ти з великою часткою ймовірності можеш опинитися в ситуації вибору. Але я добре знаю, що ти не прикидаєшся й ставишся до неї зі щирою повагою. З абсолютно щирою. Я відчуваю, що ти пройнялася справжньою симпатією до неї. Якби вона вела життя якоїсь пані-франі, то охоче б про це розповідала, без кінця і краю несла б нісенітниці, як це роблять усі старі. Отже? Як це треба розуміти? На мій погляд, тут ситуація складніша, ніж пошуки голки в копиці сіна. Коли ти живеш у країні, що сьогодні перебуває під чоботом однієї наддержави, завтра — під домінуванням іншої, яка раптом виявляється заклятим ворогом першої, треба мати неабияку спритність, щоб обрати правильний табір. А також іще дещицю банального везіння. Яким чином твоїй Наталії вдалося вижити, пройти крізь усі ці зміни режиму й урятувати свою шкуру в розтяжці між радянцями та нацистами? Якщо ти хочеш знати мою думку, це — справжній подвиг! Утім, як на мене, вийти з такого пекла неушкодженою неможливо. Якщо вона хоче замовчати деякі деталі про те, чим їй довелося займатися, аби уникнути смерті в жаровні під відкритим небом, якою була тогочасна Східна Європа, її бажання є цілком законним, хоч навіть воно не задовольняє твою чи Толлефову цікавість.
— Очевидно, на ній це позначилося аж до мозку кісток. Для всього існує ціна, і ця затята відмова розповідати про свою родину та про своє життя в Польщі — свідчить про те, що ціна була зависокою.
— Але Толлеф має рацію в одному: він вважає ненормальним те, як категорично вона відмовляється надавати йому відомості про членів родини: чим вони займалися, де жили й таке інше. А потім... Сказати вони всі мертві, не хочу про це говорити, не хочу, щоб ти копирсався в моїй родинній історії, це протиприродне. Так, може, найвищу ціну заплатила не Наталія, ти думала про таку ймовірність?
Так, ця думка її відвідувала.
Їй дуже хотілося, щоб час зупинився. Більше жодних розмов про Наталію, про війну, про Польщу чи про Толлефа. У Жанни було лише одне бажання — зірвати з Крістофа одяг.
Їхні крики почула хіба що штора, яка перекрила собою денне світло. Він зронив голову їй на спину, і вони застигли на декілька хвилин у повній виснаженості. Потім він повільно здійняв обважнілу голову та відірвався від Жанни. Він знову ставав володарем свого тіла. Почалась та частина зустрічі, де він від неї йшов. Вона відвернулася до стінки.
— Не сумуй, Жанно, ми ж за взаємною згодою прийняли рішення вибудовувати власне життя — кожен окремо на міцних позиціях.
Жанна не втрималася, їй згадалася Наталіїна верба:
— Так, я знаю. Коли слід обирати між деревом і будинком, рішення приймається автоматично...
— Ти про що?
— Поясню наступного разу.
Після від’їзду Крістофа Жанна зручно вмостилася на дивані. Повна прострація. Вітальня занурилася в темряву. Вона ввімкнула маленьку китайську лампу, що розмістилася на етажерці над CD-програвачем. Пожовклий абажур давно вже втратив свій блиск, а бавовняна бахрома місцями відірвалася від металевого каркасу. Мабуть, її сестра просто нездатна розлучитися з цією річчю.
— А що ти хочеш, усупереч нашій волі ми прив’язуємося до минулого, — якось сказала вона Жанні.
Певно, цей світильник зберігав пам’ять про сентиментальну історію, — подумки зробила висновок Жанна.
Кімнату оповило приглушене світло. Вона подумала про той день, коли покинула дім, у якому жила з Улавом. Поки вона пакувала валізи, Улав зник у сараї на подвір’ї. Там посеред різного мотлоху він тримав коробки з книжками. За годину він вийшов з сараю із засипаним пилом волоссям, тримаючи в руці книжку, яку хотів їй подарувати перед від’їздом: Амазонка-утікачка[9].
— Ось! — сказав він їй. — Я щиро сподіваюсь, що ти знайдеш те, що шукаєш. Поки не стало запізно.
Зараз цей спогад був нестерпним.
12
Толлеф ігнорував її, як міг. Безрезультатно. Бірґіт без кінця слала йому повідомлення, і вони пікали саме в ті моменти, коли Маріанна була поруч. Така завзятість виходила за рамки пристойності. Утім, його пам’ять зберігала спогади про скромну дівчину. Невже можна так докорінно змінитися? Бірґіт ніяк не пасував образ божевільної, що раптом перейнялася одержимістю до свого колишнього. Упродовж усіх цих років вона ніколи не намагалась увійти з ним в контакт. Навіщо ж зараз так безупинно домагатися? Багатенько часу їй знадобилося, щоб виплекати свій намір!
9
Роман Д. Г. Лоуренса про жінку, яка, втомившись від свого життя з чоловіком і дітьми, вирішує все покинути. Сподіваючись отримати захопливий життєвий досвід, вона верхи на коні перетинає гори й вирушає назустріч індіанському племені. Індіанці приймають її, пригощають галюциногенними напоями, щоб приспати волю. І потім приносять її в жертву своїм богам, а вона без спротиву кориться долі.