Наталія погодилася. Жанна подарувала їй свою світлину з Санкт-Петербурга. Фотографію зробила її колежанка, з якою вони разом подорожували: на маленькому мосту, що на розі каналу Мийка, біля літературної кав’ярні, де колись бував Пушкін.
— Боже мій, можна подумати, це реінкарнація Анни Кареніної або кузини з «Братів Карамазових»!
Вони посміялися було від щирого серця, і саме тоді в мить забуття Наталія несподівано для самої себе сказала:
— Пресвята Діво! Це, люба моя, зовсім не та Росія, яку я знала!
Невже неможливо насолоджуватися моментами безтурботності так, щоб тебе не доконували погані спогади? Надто пізно. Наталія вже почала говорити, і Жанна не проґавить нагоду — вона дала зрозуміти, що нетерпляче чекає на продовження. Наталія спробувала змінити тему, але в межах дружньої розмови цікавість Жанни мала цілком пристойний вигляд, не посперечаєшся, тож Наталія дуже пильно й обережно вирішила на якусь мить закинути роль загартованої в боях стражниці, яку плекала довгими роками.
— Росія, яку я знала, була перегноєм, здобреним гниттям людських тіл. Ані вірші Пушкіна, ані арабески Лускунчика не зможуть змінити в моїй уяві образ цієї країни. Ти знала, що я була в списках тих, кого планували депортувати до Сибіру?
Жанна зблідла. Звідки б вона могла про таке знати? З трохи напруженим обличчям вона нахилила голову в очікуванні подальшої розповіді.
Наталія усвідомлювала, на яку небезпеку наражається. Вона щойно оголила отвір, який стільки років старанно затикала. Жанна очікувала, що Наталія розповість їй подробиці драматичного епізоду, на який щойно натякнула. Наталія могла б зупинитися на цьому, але не втрималася від спокуси зробити для подружки маленький екскурс в історію.
— Пакт Молотова-Ріббентропа, ти про це щось знаєш, сподіваюсь?
Замість відповіді Жанна закусила губу й зробила дуже характерний вираз обличчя. Наталія зітхнула й розпочала:
— Безпосередньо перед тим, як у червні 1941 року нас захопили війська Вермахту, місто Львів уже два роки перебувало під радянською владою. Починаючи з вересня 1939 року. У серпні 1939 Сталін підписав договір про ненапад з Гітлером, так званий пакт Молотова-Ріббентропа. Хоч вони й були запеклими ворогами, обидва диктатори зійшлися у важливому пункті: Польща не мусить залишатися суверенною державою. Отже, вони уклали угоду про те, як поділити між собою країну. Не сьогоднішня вигадка, що генерали в теплих кріслах своїх кабінетів бавляться в перерозподіл світу! Гестапо та НКВС[10] блискуче співпрацювали заради знищення будь-яких проявів польського опору, зокрема, серед інтелігенції. Таких затримували першими й кидали до в’язниці, для влади вони були постійної мішенню. На той час у Львові мешкали переважно поляки, євреї та українці. Радянська влада організувала великий перепис населення, і щоб отримати паспорт для пересування країною, всі мусили там відмітитися. Багато хто з поляків, у тому числі мій батько, проігнорував цей наказ і відмовився брати участь у переписі. Вони боялися, що радянський паспорт завадить їм повернути статус поляка, якщо світовий порядок повернеться до нормального, довоєнного стану. Слід зрозуміти, що все відбувалося дуже швидко й табір треба було обирати інстинктивно.
— Важкий вибір! — зауважила Жанна.
— Радше неможливий. Мій батько... — Наталія зробила коротку паузу. — Мій батько був представником інтелігенції, тож він жив під постійною загрозою арешту, навіть гірше, ліквідації з боку радянської влади. До того ж, ми вже кілька місяців не мали новин від мого старшого брата. Батько був упевнений, що він гниє десь у катівнях НКВС. Увесь світ знав, як Сталін розправлявся з опонентами. У нашій пам’яті ще була жива згадка про долю куркулів, по суті українських фермерів — власників великих господарств з родючими землями. Десять років тому, навіть менше, Сталін розпочав кампанію з позбавлення їх права власності заради насадження колгоспів — великих сільськогосподарських кооперативів, що мали б замінити приватні господарства. Під час цього періоду «совєтизації» серед багатьох прошарків населення здійнявся протест, і всі фактичні або підозрювані противники радянської влади опинилися у в’язницях, були депортовані, а багатьох просто страчено. Сталін довів повсталих селян до голоду, і ця доба примусової колективізації призвела до п’яти, а за деякими підрахунками до восьми мільйонів померлих. Точні цифри важко встановити. Те, що вони пережили, і зветься справжнім жахом. Селян ізолювали й відрізали від усіх можливостей постачання харчів. Голод викосив десяту частину населення України та півдня Росії, доповідали про численні випадки канібалізму. Існував навіть чорний ринок людського м’яса.