Наталка Полтавка

Iван Котляревський Наталка Полтавка Опера малороссийская в 2-х действиях

Действующие лица

й.

— вдова старуха.

— дочь ее.

— любовник Наталки.

— дальний родственник Терпилихи.

— выборный[2] села.

Действие I

Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.

Явление 1

( )

№ 1

Вiють вiтри, вiють буйнi, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються. (2)

Трачу лiта в лютiм горi i кiнця не бачу,
Тiлько тогдi i полегша, як нишком поплачу. (2)

Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде. (2)

Єсть же люди, що i моїй завидують долi,
Чи щаслива та билинка, що ростеть на полi? (2)

Що на полi, що на пiсках, без роси, на сонцi?
Тяжко жити без милого i в своїй сторонцi. (2)

Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бiдна, тут горюю, прийди подивися. (2)

Полетiла б я до тебе, та крилля не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю. (2)

До кого я пригорнуся, i хто приголубить?
Коли тепер того нема, який мене любить. (2)

Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нуждi i горi i проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може () забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене — i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi мої на тебе iще раз i навiки закриються…

Явление 2

й. Благоденственного i мирного пребиванiя! (.) Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi.

() Здоровi були, добродiю, пане возний!

й. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим iм’ярек.

а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум.

й. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай:

№ 2

От юних лiт не знал я любовi,
Не ощущал возженiя в кровi;
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райский крин, душистий, прекрасний;

Утробу всю потряс;
Кров взволновалась,
Душа смiшалась;
Настал мой час!

Настал мой час; i серце все стонеть;
Как камень, дух в пучину зол тонеть.
Безмiрно, ах! люблю тя, дiвицю,
Как жадний волк младую ягницю.

Твой предвiщаєть зрак
Мнi жизнь дражайшу,
Для чувств сладчайшу,
Как з медом мак.

Противнi мнi Статут i роздiли,
Позви[3] i копи[4] страх надоїли;
Несносен мнi сингклiт весь бумажний,
Противен тож i чин мой преважний.

Утiху ти подай
Душi смятенной,
Моєй письменной,
О ти, мой рай!

Не в состоянiї поставить на вид тобi сили любвi моєй. Когда би я iмiл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов[5] в Статутi iлi сколько зап’ятих в Магдебурзьком правi[6], то i сих не довлiло би навосхваленiє лiпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечностi.

а. Бог з вами, добродiю! Що ви говорите! Я рiчi вашей в толк собi не возьму.

й. Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! i добре все розумiєш. Ну, коли так, я тобi коротенько скажу: я тебе люблю i женитись на тобi хочу.

а. Грiх вам над бiдною дiвкою глумитися; чи я вам рiвня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бiдна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не пiд пару.

й. Iзложенниї в отвiтних рiчах твоїх резони суть — теє-то як його — для любовi ничтожнi. Уязвленное частореченною любовiю серце, по всiм божеським i чоловiчеським законам, не взираєть нi на породу, нi на лiта, нi на состоянiє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Рци одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — i аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вiрном i вiчном союзi з тобою.

а. У вас єсть пословиця: «Знайся кiнь з конем, а вiл з волом»; шукайте собi, добродiю, в городi панночки; чи там трохи єсть суддiвен, писарiвен i гарних попiвен? Любую вибирайте… Ось пiдiть лиш в недiлю або в празник по Полтавi, то побачите таких гарних, що i розказати не можна.

й. Бачив я многих — i лiпообразних, i багатих, но серце моє не iмiєть — теє-то як його — к ним поползновенiя. Ти одна заложила єму позов на вiчнiї роки, i душа моя єжечасно волаєть тебе i послi нишпорной даже години.

а. Воля ваша, добродiю, а ви так з-письменна говорите, що я того i не зрозумiю; та i не вiрю, щоб так швидко i дуже залюбитись можна.

й. Не вiриш? Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тiлько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх дiл околичностi, возникающiї iз неудобних обстоятельств, удерживали содiлати признанiє пред тобою; тепер же, читая — теє-то як його — благость в очах твоїх, до формального опредiленiя о моєй участi, открой мнi, хотя в термiнi, партикулярно, резолюцiю: могу лi — теє-то як його — без отсрочок, волокити, проторов i убитков получити во вiчноє i потомственноє владiнiє тебе — движимоє i недвижимоє iмiнiє для душi моєй — з правом владiти тобою спокойно, безпрекословно i по своєй волi — теє-то як його — розпоряджать? Скажи, говори, отвiчай, отвiтствуй, могу лi бить — теє-то як його — мужем пристойним i угодним душi твоєй i тiлу?

()

1

Возний — судовий урядовець у Польщі, Литовському князівстві, на Україні (до XIX ст.). На Україні возні були при судах (генеральному, полкових, сотенних та ін.).

2

Виборний — особа, що вибиралася голосуванням для виконання певних обов’язків. Тут: помічник старости.

3

Позов — цивільна судова справа.

4

Копа — копний суд, збори сільської громади на Україні в XV-XVIII ст. для розв’язання судових або громадських справ.

5

Артикул — тут: стаття якогось закону, в даному випадку Статуту.

6

Магдебурзьке право — середньовічне міське право. Надання місту цього права частково звільняло його від юрисдикції центральної адміністрації, створювало органи самоврядування та ін.