Кожен, навіть простий ремісник, прагне володіти власним квітником позаду будиночка і вирощувати гарніші й дивовижніші троянди, іриси, лілії та гіацинти, ніж у сусідському городі. Оте поклоніння природі — неначе відлуння стародавніх вегетаційних культів — мало усі риси просвітницького замилування. У Лейдені та в інших університетах викладали блискучі знавці світу рослин, як-от француз Леклюз, якого називали Клюзіусом (про нього йтиметься далі) і який у 1587 році заснував перший ботанічний сад. Учені вирушали разом із колонізаторами у далекі й небезпечні походи, щоб пізнати таємниці екзотичної природи. А широка громадськість завзято читала присвячені систематиці, будові та догляду за рослинами книги. Підсумком цієї багатої літератури є опасистий тритомний твір Яна ван дер Мерса під промовистою назвою Arboretum sacrum[13].
У гаазькому музеї Mauritshuis зберігається образ Букет на тлі склепінчастого вікна пензля чудового маляра квітів Амброзіуса Босшарта старшого. Отож, образ цей завше сповнював мене чимось подібним на неспокій, хоча я чудово розумів, що причиною цього не може бути прецінь сама лиш малярська тема. Що ж може бути лагіднішим і більш ідилічним, аніж укладена з вишуканою простотою в’язанка троянд, жоржин, ірисів і орхідей, зображена на тлі неба і далекого гірського краєвиду, який розчиняється у блакиті?
А проте, саме трактування теми дивне і злегка несамовите. На цьому образі квіти, ці тихі служниці природи, беззахисні об’єкти захоплень, пихато й неподільно панують, паношаться із небаченою досі інтенсивністю й силою. Здається, що тут стався важливий і вирішальний момент визволення. «Тихі служниці природи» відкинули роль орнаменту — вони не принаджують, не запаморочують, але атакують глядача своєю гордою, так і хочеться сказати, усвідомленою індивідуальністю. Вони наче надприродні, а водночас настирливо притомні. І все це діється не тому, що вони виражають ґвалтовний внутрішній стан митця (як Соняхи ван Гога), навпаки, кшталт, колір і фактура квітів відтворені скрупульозно та дріб’язково з холодною безсторонністю ботаніка й анатома. Світло образу — ясне, «об’єктивне», воно свідчить про відмову митця від усіх принад chiaroscuro[14], малярської ієрархії, тобто затінення одних і акцентування інших предметів засобами освітлення. Букет на тлі склепінчастого вікна можна порівняти з груповими портретами Франса Гальса, на яких відсутній поділ на важливі та другорядні особи.
Образ Босшарта створений близько 1620 року, незадовго до смерті митця. Події, про які ми маємо намір оповісти, трапилися через кілька років по тому. Але вже в цьому образі можна помітити ознаки наближення бурі. Чи ж ці емансиповані, домінуючі, агресивні квіти, які лунко домагаються подиву і шани, не є виявом особливого культу? На це вказує бодай сама композиція образу. Букет уміщено на високому вікні, як на вівтарі, він вивищується над усією природою. Поганська дароносиця квітів.
На картині Босшарта є кілька зловісних тюльпанів.
2
Немає нічого неймовірного у тому, що хвороби мають власну історію, тобто: кожна епоха має свої певні хвороби, які у такій формі раніше не виступали і пізніше у цій формі уже не повернуться.
Тюльпан, як і чимало інших благословенних і зловісних дарів, — релігій, забобонів, лікарських зел і зел дурманних, святих книг і навал, епідемій і плодів, — є даром Сходу. Слово це перського походження і означає тюрбан. Століттями ця рослина була улюбленою, обожнюваною квіткою у садах Вірменії, Туреччини та Персії. При султанському дворі щороку влаштовували свято тюльпанів. Його оспівували поети Омар Хайям і Гафіз, він згаданий у Книзі тисячі й однієї ночі, отож, перш ніж примандрувати до Європи, квітка мала вже позаду орієнтальну кар’єру тривалістю у кількасот літ.
Поява тюльпана на Заході є заслугою дипломата. Його звали Оґ’єром Ґіселіном де Бусбеком, і був він послом австрійських Габсбурґів при дворі Сулеймана Пишного у Константинополі. Людина освічена й допитлива (збереглися цікаві описи його мандрівки), де Бусбек із обов’язку писав вичерпні дипломатичні рапорти, але, мабуть зі значно більшим запалом колекціонував грецькі рукописи, античні інскрипції та дива природи. У 1554 році посол надіслав до віденського двору транспорт тюльпанових саджанців. Так невинно розпочалася ця зловісна історія.