Іспанські війська неспроможні скористатися своєю чисельною перевагою чи тактичними вміннями. Боротьба суходільної армії, яка стоїть по коліна у воді, з флотом є чистим абсурдом. Залишається єдиний вихід — поспіхом згорнути облогу та ганебно відступити. Третього вересня 1574 року о восьмій годині ранку командувач голландців, які прибули на допомогу обложеним, адмірал Лодевейк Бойсот вступає під палкі вітання у браму міста.
Що залишилося в сучасному Лейдені від тих днів страждань і слави? У тіні старих платанів пам’ятник хороброму бургомістрові Пітерові Адріансові ван дер Верфові. Його плащ закинутий на плечі так, наче він поспішає на звичайне засідання міської ради, і тільки рапіра на поясі свідчить, що у ті часи важилися справи життя й смерті. У парку також стоїть стара башта, від якої в останню ніч облоги іспанські гармати відбили величезний шматок муру. Зберігся гарний будинок, оздоблений пташиним орнаментом, який ще пам’ятає ті часи. У ньому мешкали троє братів: Ян, Ульріх і Вілем, за фахом міські музики, котрі кохалися у розведенні поштових голубів. Під час облоги їм випала особливо важлива роль. Вони перетворилися мало не на інституцію, притому з подвійною функцією, — міністерства пошти, позаяк вони утримували єдиний можливий у цих обставинах контакт із зовнішнім світом, а також міністерства пропаганди, бо ж голуби були невтомними послами надії, які обіцяли захисникам швидку підмогу.
У лейденському музеї зберігається великий гобелен, де зображено атаку голландської флотилії на шанці іспанців. Показана з точки зору картографа, велика зелена рівнина потята голубими лініями рік і каналів, посеред яких метушаться маленькі, наче комахи, люди. Історія з перспективи Бога.
У тому ж музеї немає ні гармат, ні неприятельських штандартів, ні вищерблених мечів чи розколотих шоломів, — словом, усього того мотлоху, що знаходимо в інших європейських колекціях, присвячених великим подіям минулого. Натомість, на почесному місці вивішено особливий військовий трофей — великий мідний казан для приготування жовнірської страви, який іспанці покинули, тікаючи. Казан як символ повернення до нормальності, або, якщо хтось воліє, як символ перемоги.
Упродовж вісімдесяти років боротьби за незалежність голландці продемонстрували незліченні докази мужності, витривалості й рішучості. Проте ця тривала війна була неподібна до жодної іншої війни, які точилися в Європі. Вона була сутичкою двох різних ідеалів життя, двох систем вартостей і, якщо можна так із певним перебільшенням сказати, двох діаметрально протилежних цивілізацій: аристократично-військової, котру представляли іспанці, та міщансько-селянського світу нідерландців.
Варто приточити певну характерну подробицю. Отож, хроніст облоги Лейдена з виразним задоволенням каже, що під час штурму, коли нищили дамби неподалік міста, загинули тільки п’ять чи шість осіб. На така незначну кількість жертв інші європейські літописці навіть не звернули б уваги.
Війна не була для голландців красним ремеслом, пригодою молодості, вінцем чоловічого життя. Вони сприймали її без екзальтації, але й не опираючись долі, так, як ідуть на боротьбу зі стихією. У подібному кодексі поведінки немає місця для хвастощів геройським молодецтвом й ефектної смерті на полі слави. Навпаки, йшлося про те, щоб врятувати, захистити, заощадити, вийти з бурі з цілою головою та майном.
Відтак брутальному насильству іспанських загарбницьких військ було протиставлено інтелігентність, воістину купецький розрахунок, зрештою, хитрощі. Згоден, то не лицарські цноти. Якщо вже голландці слідували зразкам героїв великих епопей, то, мабуть, ближчим їм був Одіссей, а не Ахіллес.
Годі, зрештою, сягати до міфології. Характер і структура голландського суспільства дуже промовисті. Люди війни не становили в Голландії окремої соціальної верстви, оточеної німбом слави, яка б втішалася особливим престижем. Шляхта, котра в решті Європи творила офіцерський корпус зі столітніми традиціями, не відігравала в Республіці важливої ролі. Юнак, який наймався жовніром до війська, не носив (якщо дозволите вжити цього анахронізму) булаву в ранці, а радше гіркий хліб неборака, без жодних перспектив на усмішку Фортуни; поранений чи хворий, він найчастіше помирав у якомусь убогому лазареті, де шаліли епідемії. Ветерани жебракували на вулицях міст.