Голландія не мала кількісно сталої армії. Військо не було школою громадянського духу, як у римлян; так само престиж держави тримався на чомусь зовсім іншому. Звідси береться суто функціональне ставлення до збройних сил: у період війни суходільна армія налічувала ледь більше 100 000 солдатів, а в період миру спадала до 20 000.
В армії Республіки переважали іноземці; значну більшість сухопутних сил складали чужинські наймані війська (тільки флот був «чисто» голландським). Синів Марса просто купували. При облозі Сертогенбоса у вирішальній фазі визвольної боротьби армія, якою командував намісник Фрідріх Генріх, складалася з трьох голландських полків (зрештою, то зовсім не були добровольці) та 15 фризьких, валлонських, німецьких, французьких, шотландських й англійських полків. До того ж, уся ця мішанка не носила мундирів. Шолом, панцир, інколи шарф у барвах підрозділу — все це було дуже сірим у порівнянні з пташиною пишнотою французьких чи італійських войовників. Не було чого малювати.
Спогади про війну швидко блякли. Той, хто замовляв образ, — капітан корабля, селянин, купець чи ремісник — хотів на ньому бачити насамперед себе та світ, що його оточував: інтер’єр будинку, де сім’я зібралася з нагоди хрестин чи шлюбу, сільську дорогу, обсаджену деревами, на які падає відблиск полуденного сонця, рідне місто на великій рівнині.
Отож, то було не надто патріотичне мистецтво, якщо під словом «патріотизм» ми розумітимемо запеклу ненависть до давніх, сучасних і навіть потенційних ворогів. Голландці не залишили нам образу, на якому переможеного ворога тягнуть за колісницею переможця у поросі зневаги.
Проте вони залюбки малювали морські баталії. Класичним прикладом цього жанру є славетний твір Гендріка Фрома Битва під Гібралтаром 25 квітня 1607 року. На передньому плані голландський військовий корабель таранить носом корпус іспанського флагмана. Цей образ сповнений розкішних, якщо можна так безтактно висловитися, подробиць — червоні й жовті хвости вибуху, люди, рештки щогл, які літають у повітрі та потопають у морі, тисячі дрібних деталей передані з докладністю мініатюриста. І все це побачене, мов у телескоп, із далекої перспективи, яка нівелює жахіття й пристрасть. Битва перетворена на балет, кольорову феєрію.
Бенжамен Констан в одному з листів до мадам де Сталь захоплюється історією Голландії, такою несхожою на історії інших європейських держав: «Ніколи цей хоробрий народ не оголосив війни своїм сусідам, ніколи не нападав, не спустошував і не грабував їхніх країн» (Констан оминув делікатною мовчанкою колоніальні завоювання, але йдеться лише про сусідів). Може, ця заувага французького письменника більш опукло показує певну істотну рису голландського характеру. Хтось зауважив: «La Hollande est de religion d’Erasme[51]». Не буде значним перебільшенням сказати, що владу над цієї малою нацією обійняв дух філософа з Роттердаму, який понад усе цінував цноти поміркованості й лагідності.
Одного зимового пополудня, під час прогулянки берлінським Грюневальдом, я зайшов до мисливського замку. Я давно знав, що там міститься колекція фламандського та голландського мистецтва, і зазирнув туди наче з обов’язку, не сподіваючись на жодну сенсацію. Я передчував, що побачу ще одну пересічну збірку (о монотонносте другорядних малярів Великих Шкіл!) — портретів, мисливських сцен, натюрмортів, якими завішані стіни багатьох аристократичних резиденцій.
Так воно й було. Проте я не пошкодував про цей візит, позаяк відкрив те, чого здавна шукав у стількох репрезентативних галереях і музеях. Образ аж ніяк не був шедевром, проте мою увагу привабила його тема: Алегорія Голландської Республіки. Намалював його Якоб Адріенс Бакер, який отримав за свою працю кругленьку суму в 300 гульденів із рук тогочасного намісника Сполучених Провінцій Фрідріха Генріха. Отож, твір, як то кажуть, офіційний.
Образ представляє молоду дівчину, зодягнену в драперію інтенсивних барв — червоної, голубої та ясної перлово-білої. У моделі доволі селянський вигляд: рожеві щічки пастушки, точені плечі, монументальні ноги, які міцно стоять на землі. На це уособлення простоти, свободи й невинності митець натягнув важкі атрибути війни: шолом із густим чорним султаном, щит в одній та оперний спис у другій руці. І саме це найбільше приваблює в цьому образі: суперечність між піднесеною темою та скромним її виразом; так, наче історичну драму грає сільська трупа на ярмарку. Героїня цієї сцени нічим не нагадує Свободу, яка веде народ на барикади. Невдовзі вона покине нудне позування і повернеться до своїх звичних, непатетичних справ у оборі чи біля копиці сіна.