Податкові правовідносини виникають, змінюються, припиняються й реалізуються на підставі певного комплексу різноманітних за змістом взаємозалежних юридичних явищ, взаємодія яких передбачає розвиток правовідносин. Податкові правовідносини можуть змінюватися під впливом: а) нормативних підстав, за яких норми права регулюють сферу податкових правовідносин; б) суб’єктних підстав, які характеризують здатність особи до участі у правовідносинах (досягнення віку та ін.); в) фактичних підстав — появи, зміни або припинення податкових правовідносин, які базуються на юридичних фактах.
Юридичний факт — конкретна життєва обставина, з яким норми права пов’язують появу, зміну або припинення податкових правовідносин. Вони являють собою: по-перше, факти реальної дійсності; по-друге, факти, передбачені нормами податкового права; по-третє, спричиняють певні юридичні наслідки. Класифікація юридичних фактів може здійснюватися за різних підстав: 1) за юридичними результатами: а) правовстановлюючі — юридичні факти, з якими норми права зв’язують появу податкових правовідносин; б) правозмінюючі — юридичні факти, з якими норми права пов’язують зміну податкових правовідносин; в) правоприпиняючі — юридичні факти, з наявністю яких норми права пов’язують припинення податкових правовідносин. Слід ураховувати, що той самий факт може викликати кілька юридичних наслідків. Наприклад, смерть одночасно викликає припинення правовідносин зі сплати податків і появу правовідносин зі сплати податку на майно, що переходить у порядку спадкування або дарування; 2) за вольовою ознакою: а) дії — юридичні факти, які є результатом вольового поводження людей, результатом волевиявлення особи (правомірні дії — дії, які відбуваються відповідно до вимог податкових норм або не суперечать їм; неправомірні дії — дії, що порушують вимоги закону і не відповідають приписам правових норм. На підставі правових норм приймаються індивідуальні податкові акти як правомірні юридичні дії, спрямовані на появу, зміну або припинення конкретних податкових правовідносин); б) події — явища, які відбуваються, незалежно від волі суб’єктів податкових правовідносин (смерть і народження людини пов’язуються із припиненням податкових правовідносин або зміною їх режиму; стихійні лиха можуть стати передумовою введення надзвичайних податків та ін.).
Пункт 1.2 цієї статті встановлює межу застосування податкового та митного законодавства України. При цьому хотілося б лише уточнити, що Податковий кодекс України визначає не правила оподаткування, а містить загальнообов’язкові норми, які регулюють поведінку (дії або бездіяльність) учасників відносин, які регулюються цим актом. Крім того, навряд чи доречно використовувати конструкцію «оподаткування митом». Оподатковувати можна лише податками, тоді як мито та збори точніше пов’язувати із справлянням.
Навряд чи є сенс виділяти види відносин, на які не поширюється дія норм Податкового кодексу України в п. 1.3 цієї статті. Визначенням сфери дії його норм у п. 1.1 виокремлено межі застосування цього акта, тоді як усі інші відносини, які не підпадають під п. 1.1 цієї статті, не є предметом регулювання цим Кодексом. Треба враховувати, що Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХII встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності — боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів. До того ж у ст. 1 цього Закону при визначенні понять акцентується увага на спеціальному аспекті грошового зобов’язання, яке не має нічого спільного з природою податкового зобов’язання та розглядається як зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України. До складу грошових зобов’язань боржника не зараховуються недоїмка (пеня та штраф), визначена на дату подання заяви до господарського суду, а також зобов’язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров’ю громадян, зобов’язання з виплати авторської винагороди, зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника — юридичної особи, що виникли з такої участі. Склад і розмір грошових зобов’язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів з урахуванням процентів, які зобов’язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі до господарського суду заяви про порушення провадження в справі про банкрутство. Не дозволяє віднести до податкових відносин і класифікація судових процедур, які застосовуються щодо боржника: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута. Більш того, визначення ст. 5 цього Закону, що регулює провадження у справах про банкрутство, не дозволяє його віднести до податкового. Провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. Законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону України «Про банки і банківську діяльність». Розділом V Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ регулюється утворення тимчасової адміністрації та процедури її діяльності під час ліквідації банків. Згідно зі ст. 75 цього Закону, Національний банк України зобов’язаний призначити тимчасову адміністрацію у разі загрози платоспроможності банку. Національний банк України має право призначити тимчасову адміністрацію банку в разі: 1) двох або більше порушень банком законних вимог Національного банку України; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу банку на 30 відсотків протягом останніх 6 місяців; 3) якщо банк протягом 5 робочих днів не виконує 10 і більше відсотків своїх прострочених зобов’язань; 4) арешту або набрання законної сили обвинувальним вироком щодо злочинних діянь керівників банку; 5) вчинення банком дій щодо приховування рахунків, будь-яких активів, реєстрів, звітів, документів; 6) необґрунтованої відмови банку в наданні документів чи інформації, передбачених цим Законом, уповноваженим представникам Національного банку України; 7) наявності публічного конфлікту у керівництві банку; 8) наявності клопотання банку про призначення тимчасової адміністрації; 9) здійснення банком операцій з високим рівнем ризику, які призвели або можуть призвести до втрати активів або доходів; 10) порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів. Із цих підстав до податкових відносин із певними умовами можна віднести останнє, оскільки відмивання доходів безпосередньо пов’язано з розміром податкового зобов’язання. Але в цій ситуації і треба встановити межу протидії таким явищам у режимі податкового регулювання та в режимі застосування норм банківського законодавства. Тимчасова адміністрація приступає до виконання своїх обов’язків негайно після прийняття рішення про її призначення. Керівником тимчасової адміністрації є тимчасовий адміністратор, який призначається Національним банком України. Національний банк України має право призначити одну й ту саму особу тимчасовим адміністратором двох і більше банків. Національний банк України має право на період тимчасової відсутності тимчасового адміністратора уповноважити на виконання його функцій особу, яка відповідає вимогам, встановленим цим Законом до тимчасового адміністратора. Національний банк України призначає тимчасову адміністрацію на термін до одного року. Національний банк України має право продовжувати дію тимчасової адміністрації для системоутворюючих банків на термін до одного року.