Чому не читати?
Читати, читати, це дуже добре, але бувають моменти, коли добре цього не робити. Наприклад, після кохання. Коли, відхилившись від свого партнера, все ще зберігаючи дещицю його на собі, чи, точніше, маючи в собі чарівну мимовільну присутність, ми тягнемося за іншою, ніби щойно не відбулося нічого важливого, наче блискавичність суперечить тривалому, а активність розуму, якою є читання (де почування теж присутні) була або відпочинком, або важливішою за діяльність тілесну (де розум також присутній). «Значить, тепер ти зраджуєш мені з Еррі Де Люка?[173]».
Друзі-шотландці відмовляються читати «Гаррі Поттера», рекламний мед про якого залив усю країну. Туристи відвідують замок Алнвік (герцогів Нортумберландських), бо в ньому знімали фільм. По всій Шотландії продають вироби з маркою «Гаррі Поттер». Цей роман, який міг уважатися симпатичним, бо спонукав дітей читати, став
одним із лих світу: він спонукав до читання й дорослих. Деякі книжки, як і деякі особи, інколи розблоковують звичку суспільства. Спочатку це виглядає класнó, тоді як це лише паскудство. Дж. К. Роулінг позбавила дорослих усього світу комплексу, і романи для юних заполонили світ старших. Про це можна б написати «Промову про добровільну відсталість».
Запуск останнього тому серії рівно опівночі одного дня 2007 р. в тисячах книгарень Об’єднаного королівства разом із читанням уривків автором у Единбурзькому замку став відразливою промоакцією, рівнозначною запуску сітроена «Ксара Пікассо». Література проституйована наживо. Якщо зáмки цієї країни стають парками розваг під приводом необхідності доглядати дахи, краще ті дахи знести. Це доповнить дивовижний спектакль католицьких церков, спустошених Генріхом VІІІ, зруйновані стіни яких, височіючи наскрізними проломами, схожі на каркаси динозаврів, раптово паралізованих на зелених долинах цього жорстокого краю. В парках коло них читають книжки.
Я досить довго уникав читати книжку Ерве Ґібера[174] про СНІД «Другові, який не врятував мені життя» (1990) через марновірство чи заклинання: я не хочу знати, що я міг би підхопити. Ця книжка дивовижна своїми моментами дріб’язковості. Можна було б подумати, що вражена смертельною недугою людина замість того, щоб захоплюватися собою, нарешті починає цікавитись іншими, але ж ні. Замкненість у собі, злість замість прощення, зрештою все те, що робить хворобу ненависною. Армія, яка окупувала тіло, звужує розум. І для подолання стану пригніченості вона залишає нам лише гіркоту. Не те, щоб при доброму здоров’ї Ґібер був надміру щедрим. Однак він писав хороші книжки. Страждаючи від нарцисизму, він, наче 14-річна дівчинка, прагнув стати знаменитим. Ставши заздрісним через свою хворобу, яка викрала в нього першість, він спробував щось із цього зробити, сперечаючись із нею — цим вимушеним рухом до безформного, і намагаючись надати їй форми. Коли його озлобленість ураженої людини починає собою захоплюватися, у нього проявляється блискуче базікання безумної пташки з точним попаданням дзьоба, яка намагається пошматувати давніх ворогів саркастичним гумором, який викликає жаль до його зраненого серця. В «Інкогніто» (1989), романі, присвяченому його перебуванню на віллі Медичі, є жартівливість і легкість, немає злоби у помсті. Тільки така чутлива людина, як він, могла показати дріб’язковість Мату, Фістунетти, Кларінетти, Веселунки і Фурбезі, імена-сховки бувають кумедні, як у казці. Разом із Бернаром-Марі Кольтесом[175], якого я вже згадував, і деякою мірою Жаном Ешнозом[176] Ґібер належить до авторів тієї неокласичної моделі, яка у Франції була певною віхою у риторичних 1985–1990 роках (інколи запитання падали в порожнечу, хоча не завжди), відзначаючись моментами гарного холодного ліризму, чи ж Марі-Жозеф Шеньє[177] міг би бути хорошим порівнянням? Ґіберові властиве чуття слова, а ще точніше — дієслова: «Хвойди не спонукають до неймовірних плювків», а наскільки вдалий опис: «трансвестит без грудних зусиль»[178]! Не забув я і двох інших фраз із цієї книжки, читання, напевно, можна вважати вдалим, коли нам від нього залишаються якісь фрази? Вони схожі на шарфи у шухляді, які не втратили яскравості кольорів, а у складках назавжди зберегли чарівні пахощі емоцій і думок.
174
Ґібе́р, Ерве́ (1955–1991) — французький письменник, фотограф, журналіст. Найбільш відомі його пізні автобіографічні романи, присвячені темі СНІДу та досвіду життя з ним.
175
Кольте́с, Бернар-Марі́ (1948–1989) — французький драматург, поет, справжній класик сучасного репертуару європейської сцени, теж помер від СНІДу.
176
Ешноз, Жан (нар. 1947 р.) — французький письменник, автор романів у жанрі іронічного й пародійного детектива.
178
Тобто трансвестит нічого не зробив для того, щоб поставити протези грудей або просто імітувати їх штучними засобами.