Що за поріддя ці письменники! Заздрості вистачить, щоб доверху наповнити сидячу ванну. Я, напевно, стану драматичним автором. Якщо вірити Педді Чаєфскі[20], автору «Латентного гетеросексуала» (1968), вони ненавидять один одного менше, ніж треба для того, щоб я їх читав. Власне, Антонія Фрейзер[21] розповідає про це у
«Ви вже їдете?» (Must you go, 2010). Це інтимний коментований щоденник її шлюбу з Гарольдом Пінтером[22], дуже цікавий і такий шикарний (so chic), можливо, навіть надміру. Дві сторінки могли б стати резюме того, чим у другій половині ХХ ст. невелика банда «лівого кав’яру»[23] могла б стати на Заході: англійською секцією, яка з трепетом зустрічає південно-американського революціонера, який відтоді став дрібним місцевим урядником Даніелем Ортега з Нікарагуа. Простодушність цих людей антипатії не викликає, бо вона йде від бажання зробити добре, коли систематичне протистояння прогресу інколи випливає з думки про зневагу.
Шукаючи приклад серед заздрісних критиків — їх не так і багато, — я кілька днів поспіль читав статті в одному журналі, сподіваючись саме на таких натрапити. Знайшов, але це не принесло мені радості. Таке відчуття, немов би довелося порпатись у смітнику. Я відкрив для себе жінку, великого суддю стилю інших, яка сама пише, як озлоблена ліцеїстка, оскільки ж ницість нею написаного поєднується з брутальністю, вона вважає себе дуже проникливою. І любить нападати на письменників. Той, хто на нас нападає, не завжди талановитий. Тож досить часто їм не залишається нічого іншого, крім вульгарності. Щоб компенсувати свою нездатність міркувати, вона пише в «Ми». Пишучи «ми» на сторінках, які в її журналі присвячені культурі, вона залучає до своїх злих тлумачень людей, яким незручно за цей клановий підхід. Таким чином ця прищувата вважає себе оракулом. Значить, буває література, яка плазує і бризкає слиною. За відсутності схильності до того, що не приносить мені задоволення, залишаю це дослідження моралістам.
А тепер ковток свіжого повітря
Тюрлю-пам-пам гострий роман
Тоді як років п’ятнадцять тому авторитетом була Біблія, у 2010 р. пунктом нової віри стало те, що «Красуня синьйора»[24] — погана книжка. Якось на телебаченні один сценарист напав на неї у моїй присутності. О боги, ким же вони себе вважають, ті сценаристи? Це запитання я залишив для себе й спробував відповісти на його зауваження. Вам не вдалося зробити якусь історію з роману Альбера Коена (думку про те, що у нього принаймні є хист робити інших відповідальними за свою неспроможність, я також залишив для себе), зауважив я, тому що це не роман-історія. Це роман персонажів, Аріани і Солаля. Солаль — один з найвродливіших зануд у французькій літературі, а створити один з найкращих персонажів зануд у французькій літературі — це не абищо. На додачу це ще й сатиричний роман, в який умонтовано роман середньовічний. Боячись, що те, що він називає «соціальним», уб’є його любов до Аріани, Солаль її «замикає»: починається роман середньовічний. Усе відбувається на тлі світського життя мадам Дем, такої собі претензійної індички, та її неймовірно ледачого сина, який підстругує олівці в ООН. «Красуня синьйора» — це гостроверха вежа серед батута для божевільних. Вона щось більше від історії, це — образ. Коен уводить нас до неї вміло, тонко, неймовірно чарівно. Книжку читають не задля історії, книжку читають, щоб потанцювати з її автором.
Уявна пасивність читача
Бувають моменти, коли читачеві вигідно вважати себе пасивним. Це коли йому щось не подобається. От тільки те, що тобі щось не подобається, не значить, що ти правий. Докоряючи авторові, читач часто забуває, що, ймовірно, він сам за це відповідальний. Можливо, він читав у неналежних умовах. Чи не мав настрою. Чи насправді не читав, а хотів удовольнити свої упередження. Він так ніколи не думає? Завжди винний автор. Слід, однак, визнати, що іноді читач буває не таким проникливим, як автор.
20
Чаєфскі, Сідней Аарон «Педді» (1923–1981) — американський сценарист і драматург, один з найвідоміших письменників Золотого віку телебачення.
21
Фрейзер, леді Антонія Маргарет Керолайн (нар. 1932) — британська письменниця ірландського походження, пише історичні романи, біографії, детективну белетристику. Одна з небагатьох титулованих жінок, які писали в жанрі детективу.
22
Пінтер, Гарольд (1930–2008) — англійський драматург, поет, режисер, актор, громадський діяч; лауреат Нобелівської премії з літератури 2005 р. Один із найвпливовіших британських драматургів свого часу.
23
Термін «лівий кав’яр», «ікорна лівиця» (або «салонна лівиця») — політичний неологізм 1980-х років, який часто вживали наклепники Франсуа Міттерана і який позначав течію у французькій лівиці, здебільшого в Соцпартії; застосовується до осіб, які відносять себе до лівих, але дуже далекі від народу; за значенням близький до приказки «Серце ліворуч, а гаманець праворуч».