— Чому, Антоне? — втрутився в розмову Сандро — Треба ж повідомити їх, звідки ми тут узялися!
— Ні, не треба, — відрубав Новак. — Ми ще не знаємо, хто вони такі… Ло Вей, про мистецтво, мабуть, теж не варто передавати. Не зрозуміють…
— Добре, капітане. В мене все. Монтуватиму кінограму.
Ло Вей вимкнувся. Деякий час Новак і Сандро мовчки пробиралися по похилій скелястій пустині. Зорі були вгорі і під ногами, — вони чіплялися за кам’яну стіну — справжня безмежна зоряна безодня. Зорі перемішалися так швидко, що аж в голові паморочилося. Довгий блискучий корпус «Фотона-2», що нерухомо висів у височині на незримій прив’язі тяжіння, здавався єдиною надійною точкою в просторі.
Новак поглянув на Сандро і побачив у нього на обличчі крапельки поту.
— Відпочиньмо, Малий, — він міцно сперся на уламок скелі, сів і озирнувся.
— Ух! Справді Дивна планета. Де «верх», де «низ», не розбереш… — Сандро зареготав, сів поряд, умощуючись якнайзручніше, і раптом завмер.
— Антоне, дивись, — «ракетки». На північному заході…
Новак підвів голову.
— Бачу.
Високо в зоряній порожнечі з’явилися маленькі сріблясті, блискотливі краплини. їх рухи нагадували велетенські плавні стрибки: «ракетки» то падали до поверхні планети, то знову стрімко злітали вгору і вперед. Вони робили кола.
— І все-таки в «ракетках» нема живих істот, — немов продовжуючи давню суперечку, промовив Сандро. — Жодна жива істота, крім хіба що бактерій, не витримає такого прискорення. Дивись, що робить!
Одна «ракетка» відокремилась од решти, що полетіли за обрій, і мчала тепер над ними легкою сріблястою тінню. Ось вона раптово, наче вдарилася об невидиму перешкоду, зупинилася, зависла у просторі і почала падати дедалі з більшою швидкістю на гострі шпилі скель. Потім сталося щось подібне до безшумного пострілу: «ракетка» блискавкою злетіла у височінь, зробила там петлю і знову почала падати.
— Схоже на те, що вона шукає нас…
— Так, схоже. — Новак рухом голови натиснув кнопку виклику зорельота. — «Фотон-2»! «Фотон-2»!
— Навіщо? — схопився Сандро. — Вона нас запеленгує!
— Нічого. Ми зараз проробимо з нею невеличкий дослід… «Фотон-2»!
— Чую вас, капітане!
— Патрік? Увімкніть систему радіоперешкод, тримайте Нас під її прицілом. За моїм сигналом пошлете на нас промінь.
— Добре.
«Ракетка» пікірувала прямо на Сандро й Антона — беззвучна й сліпуча, мов блискавка. Серця людей стиснулися від туги. Срібляста краплина збільшувалася так швидко, що очі не встигали відмічати подробиці. Але ось — У ту невловиму мить, коли, здавалося, «ракетка» вріжеться в каміння, — вона загальмувала й повисла в порожнечі. Від сильного удару магнітного поля викривився горизонт і силуети скель, розжарилися і відразу ж охолонули якісь металеві осколки. «Ракетка» перевернулася і шугнула вгору… Сандро і Антон одночасно полегшено зітхнули.
— Патрік! — знову радирував Новак. — Перемкніть систему перешкод на автоматичне керування від моїх біострумів. Інакше нічого не вийде… І ввімкніть максимальну енергію променя.
— Виконано! — зараз же доповіли із зорельота.
Темно-сірі з синім полиском стіни дощу над степом хтось розколов сліпучо-білими звивистими тріщинами блискавок. П’ятирічний хлопчик біжить босоніж по слизькій траві, по багнюці, по калюжах, кричить і не чує власного голосу серед безперервного гуркоту бурі. Раптом зовсім поряд каламуть дощу, який стьобав косими струменями по обличчю і плечах, проколола вогниста синьо-біла цятка-блискавка, спрямована на нього! Охоплений жахом хлопчик гепнувся в грязюку і заплющив очі…
Цей спогад з далекого дитинства зринув у пам’яті Новака, коли «ракетка» пікірувала на них удруге. Йому довелося зібрати всю свою силу волі, щоб зосередитися. «Не пропустити потрібної миті… І не поспішити». Він обчислював спокійно і точно, мов автомат. «Ракетка» була вже на висоті кількох десятків метрів над скелями. Зараз вона мала почати магнітне гальмування. Свідомість Новака матеріалізувалася в одній невимовленій команді мозку: «Промінь».
Система перешкод відповіла одразу. Назустріч «ракетці» шугнув могутній хаос радіохвиль. На незначну частку секунди вона втратила керування — і з величезною швидкістю врізалася в каміння. Беззвучно здригнувся ґрунт. Блиснувши в пологих променях Найближчої, що вже заходила, розлетілися в усі боки осколки «ракетки» і, перемішавшись з лавиною каміння, ринули «вниз», у бік екватора.
Новак зірвався на ноги так швидко, що мало не втратив рівноваги.
— Хутчій! — кинув він Сандро. — Треба встигнути до темряви знайти хоч кілька шматків.
Цю бистроплинну ніч Новак і Рід провели в експрес-лабораторії розвідувальної ракети. Новак розглядав поверхню підібраних осколків «ракетки» в мікроскоп, водив по них вістрям електричного щупа, записував покази осцилографів. Сандро спочатку допомагав йому зробив пробний хімічний аналіз речовини «ракетки», але потім, втомлений, задрімав у м’якому кріслі.
Антон знову й знову дивився в мікроскоп на нерівні блискучі скалки, зляканий здогадом, що промайнув у голові. Коричневі шестигранні комірки, сплетені в химерну мозаїку; сяючі прошарки білого металу, обірвані звивисті жилки дротинки, жовті прозорі кристалики… Коли сліпуча Найближча знову випурхнула в чорне небо, Новак підвів на Ріда запалені, почервонілі від напруження очі і обережно доторкнувся до його плеча.
— Знаєш, Сандро, ми з тобою вбили живу істоту, причому більш високоорганізовану, ніж ми — люди.
— Як?! — Сандро широко розплющив очі. — Невже в «ракетці»?..
— Ні, не в «ракетці», — перебив його Новак. — Не в «ракетці», а, гм, ми повинні були б догадатися про це раніше, — самі «ракетки» — живі істоти. І ніяких інших на цій планеті, мабуть, нема.
По склу ілюмінатора швидко, мов світляки, повзли зорі. Концентруючись біля полюса, вони сяяли на фоні скелястої стіни. З-за обрію вилетіла «ракетка» і помчала вниз пологими багатометровими стрибками.
— Чому «ми з тобою вбили»?.. — тихо, невпевнено пробурмотів Сандро, дивлячись убік. — Я ж не знав, що ти це зробиш…
Новак здивовано глянув на нього, але нічого не відповів.
…Земля була такою, якою її бачать астронавти, повертаючись з експедиції: велика куля, оповита голубим серпанком атмосфери, крізь який невиразно проступали зелені і строкаті плями континентів та островів серед синьо-сірої гладіні океану; білі крижані шапки на полюсах і, наче продовження їх, білі плямки хмарок. Контури материків дрібнилися безліччю ліній поступово ставали виразнішими. Тепер горизонт нагадував перекинутий келих з хисткими туманними краями. Внизу стрімко проносилися масиви лісів, порізані голубими смугами каналів і тонкими сірими лініями шляхів; нагромадження іграшково маленьких будиночків, великі жовті квадрати ланів пшениці; берег, який обривався скелями, і безмежне море, що сяяло під сонцем синьо-зеленими валами.
Ло Вей і Патрік Лоу мчали вулицями Астрограда — мимо куполів і стометрових щогл радіонавігаційної станції, мимо сяючих пластмасовим облицюванням і склом житлових будинків, мимо гігантських ангарів, де монтувалися нові ракети. Скрізь було багато людей. Вони працювали в ангарах, снували на вулицях, грали в м’яча на майданчиках парку, купалися у великих басейнах. Високі на зріст, стрункі й мускулисті, в простому одязі, з веселими або зосередженими обличчями, — вони були красиві. Ця краса облич, тіл і рухів була не випадковим даром природи, а наслідком забезпеченого, чистого, натхненного працею і творчістю життя багатьох поколінь… Йшли обнявшись дівчата по вулиці і співали. Під розлогим темнолистим дубом гралися в піску діти.
…Місто скінчилося, стало видно скелі, що їх раніше заступали будинки. Ло і Патрік мчали до космодрому, до жерла п’ятсоткілометрової електромагнітної гармати, націленої в Космос. Вони піднялися на височину і тепер побачили всю блискучу металеву нитку, що сягала найвищої вершини Гімалаїв — Джомолунгми. Ось із жерла гармати в розріджений темно-синій простір сріблястою стрілою вилетіли зчеплені в низку вантажні ракети.