«І все-таки людство відроджується», — подумав професор за мить до того, як ще один удар дубиною позбавив його здатності мислити…
Через кілька днів у «Вістях Союзу Комуністичних Республік» було опубліковано повідомлення:
«12 вересня 19879 року ЕЗЛ (Ери Звільненого Людства — Прим. авт.) в азіатському заповіднику на території колишньої пустині Гобі знайдено пораненого чоловіка. В непритомному стані його доставлено на швидкісному іонольоті в найближчий Інститут Відновлення Життя. Зараз він ще не опритомнів, але його життя поза небезпекою.
За будовою черепа і нервової системи, а також залишками одягу цю людину можна віднести до перших віків нашої Ери. Як людина того часу при порівняно низькому рівні науки й техніки тієї епохи змогла зберегти своє життя понад вісімнадцять тисячоліть, поки що лишається нез’ясованим. Спеціальна експедиція Академії провадить енергійні розшуки і розслідування в заповіднику.
Як відомо, вже кілька поколінь учених-біологів провадять у заповіднику Гобі експериментальну роботу по перевірці правильності гіпотез про походження людини і людського колективу. їм пощастило вивести породу людиноподібних мавп, які за рівнем розвитку є проміжною ланкою між людиноподібними мавпами і пітекантропами, що жили сотні тисяч років тому. Одно з племен людиноподібних мавп жило поблизу тих місць, де було знайдено Людину Минулого. Мабуть, саме зустріч з цим племенем і закінчилася так трагічно для цієї людини.
Палеонтологічній секції надалі треба посилити нагляд за заповідниками. Особливу увагу слід звернути на те, щоб людиноподібні мавпи не використовувала знаряддя праці як знаряддя вбивства. Це може шкідливо вплинути на формування їх мислення.
ДИВНА ПЛАНЕТА
Косматий палаючий диск Найближчої швидко поринав у жовто-червоні зазублини обрію. Разом з ним зникали за скелями яскраві цятки зірок. Процедура заходу зайняла не більше півхвилини. Деякий час світло відбивалося од нерухомо повислого у височині корпусу зорельота. Потім чорна порожнеча поглинула і його.
— Дивись, Сандро, — не озираючись кивнув Новак, — онде Сонце. Трохи нижче від «Фотона-2», бачиш?
— Бачу…
Кілька хвилин вони стежили за неяскравою жовтуватою зірочкою, що швидко пливла по склу ілюмінатора. У кабіні розвідувальної ракети було темно; хотілося мовчати.
Клацнув короткий звук, освітився екран. На ньому з явилося збуджене обличчя Патріка Лоу, чергового в зорельоті:
— Капітане! Вони знову щось повідомляли про нас… Пощастило записати. Передаю вам через сповільнювач.
Екран кілька разів мигнув. Затремтіли розпливчасті, лінії, потім почали з’являтися і зникати, швидкі, мов спалахи, зображення. Антон Новак і Сандро Рід, затамувавши подих, впилися очима в екран.
Он їх розвідувальна ракета. Вона поволі падає в магнітному полі на поверхню Дивної планети… Двоє людей припали до скелі. Їх напружені пози зараз здаються безглуздими… Майнули якісь спрощені і незрозумілі, мабуть, символічні зображення. Раптом (Новак здригнувся від несподіванки) з екрана до нього наблизилося його довгообразе обличчя, спотворене гримасою. Лице смішно витяглося, потім скоротилося, наче м’яч, на який наступили ногою. Сандро пирснув, давлячись сміхом.
— Це вчора, коли їх «ракетка» спікірувала прямо на мене, — пробурмотів Новак. — Я підвів голову… Ага, ось і ти!
Так, це була голова Сандро Ріда в прозорому ковпаці скафандра. Тепер уже сміявся Новак: риси обличчя Сандро були карикатурно спотворені… На екрані спалахнуло нове зображення. Троє людей, Максим Лихо, Патрік Лоу і Юлій Торрена, різко нахилившись уперед і набік, йшли по поверхні планети. Знову замелькали символи. Згодом з екрана вилетіла «ракетка». Новак і Рід ясно побачили чотири гострі виступи на носі, густі ребристі смуги вздовж сигароподібного фюзеляжу, що закінчувався трьома пласкими відростками, схожими на стабілізатор бомби великого калібру… «Ракетка» зникла. Натомість з темряви забіліло зосереджене обличчя Ло Вея: вузькі очі дивилися уважно, скуйовджене волосся падало на чоло прямими жорсткими пасмами. Потім екран погас.
— Але ж Ло Вей не опускався на планету! — вигукнув Сандро. — Як же це так?..
— Значить, вони стежать і за зорельотом. Ло Вей неодноразово виходив назовні, перевіряв рефлектори.
— Стежать… — похмуро пробурмотів Сандро. — Чому ж вони самі не показуються? Бояться нас, чи що? Де вони? Які вони? Чому вони в цих візеозв’язках не показують себе? Самі тільки «ракетки»… Скажи, Антоне, ви і під час першої експедиції не бачили їх?
— Ні. Були лише «ракетки». А втім, тоді ці літальні апарати скоріше нагадували швидкісні літаки, ніж ракети. Вони мали крила і літали, спираючись на атмосферу… Так-так, тоді була тут атмосфера, що складалася в основному з інертних газів. Ми бачили красиві переливчасті червоно-зелені заходи і сходи Найближчої. Куди поділася атмосфера за якихось двадцять років — не збагну.
— Інертні гази? Гм, вони не могли сполучитися з ґрунтом… Скажи, а того разу ви не пробували посадити або збити ці «ракетки»?
Помовчавши, Новак сказав глухо:
— Пробували… Через цю витівку загинули Петро Славський і Ганна. Вони піднялися на вертольоті, щоб розвісити металеву сітку. «Ракетки» розбили гвинт вертольота…
— Антоне… — Сандро вагався. — Скажи, ти дуже любив її, Ганну? — Новак поворухнувся в темряві, але нічого не відповів. Сандро зніяковів: — Пробач, Антоне, я здуру спитав. Я ж ще нікого не любив, розумієш?
У цю мить півторагодинна ніч скінчилася. Найближча випурхнула з-за обрію. І відразу крізь ілюмінатор, розташований на протилежній стіні, в кабіну ринув прожекторний сніп світла. Він вихопив з темряви дві постаті в кріслах. Одна з них була кремезна, з міцно посадженою на широких плечах, задумливо схиленою головою, коротке сиве волосся лягало хвилями, очі глибоко запали, оточені чорними тінями від надбрів’їв. Друга — по-юнацькому струнка — відкинулася в кріслі; світло ясно окреслило профіль: крутий лоб, тонкий, трохи горбоватий ніс, м’які лінії губ і підборіддя. Яскраве проміння висікло з тьми частину пульта з приладами, стойку з напівпрозорими незграбними фігурами скафандрів, низ стіни, обшитої шкірою.
Скелі запалали веселковим сяйвом. Новак труснув головою і підвівся.
— Пора, Малий! Збирайся, підемо шукати мінерали. — Він скуйовдив чорні кучері на голові Сандро. — Ех, ти! Хіба можна любити «не дуже»?
Планета оберталася навколо своєї осі так швидко, що біля екватора відцентрова сила майже врівноважувала тяжіння. В середніх широтах, де зробила посадку розвідувальна ракета, це викликало своєрідний гравітаційний ефект; стояти на поверхні планети можна було, тільки нахилившись у бік полюса під кутом градусів п’ятдесят… Новак і Рід видиралися по скелястій рівнині, що здибилася аж до обрію суцільною кам’яною стіною. Під час невправних стрибків з каменя на камінь у сумках перекочувалися відбиті зразки порід.
У ковпаці Новака блимнув виклик зорельота.
— Капітане! — почув він співучий голос Ло Вея. — Ви чуєте мене? У нас виникла ідея… Ви чуєте?
— Чую. Ну й що?
— Ми хочемо на тих самих хвилях, на яких приймали передачі цих істот, відправити свою візеоінформацію. Може, це допоможе встановити з ними зв’язок?
— Розумію. Що ж ви збираєтесь передавати?
— Про Сонячну систему, про її місце у Всесвіті, про Землю, про її людей, про наші будови, про наукові дослідження… Торрена пропонує показати їм наше мистецтво. Звичайно, доведеться передавати все в дуже прискореному темпі, інакше вони не сприймуть.
— Так… — Новак замислившись зупинився, тримаючись за край скелі. — Інформацію про Сонячну систему і її координати передавати не слід. А про все інше — спробуйте.