«Смага Мирон Петрович» — було написано на табличці. «18.08.1934 — 28.03.2023. Вічна пам’ять».
Тітка нерухомо стояла по центру могили, «в ногах». Ми з братами вросли у землю нерухомими бовванами десь збоку. Ніхто не знав, що робити далі. Хвилина мовчання явно затяглася.
Борис першим зайорзав із увічливості: «Тітко, нам дуже шкода…»
Спершу нам здалося, що тітка не почула. Вона й надалі стояла немов заморожена.
Я намагалася за її темними окулярами від сонця побачити, як її щокою — можливо, саме зараз — спливає сльоза. Але сльози не було. Натомість була якась не відома нам, німа драма.
Ким був для неї цей Мирон-1934-року-народження-вічна-пам’ять? Чому вона так сильно хотіла його побачити через стільки років? Яку комірчинку пам’яті в її старечому серці займав він тихо донедавна, аж доки нога її не ступила з далекої канадської землі просто на старе сільське кладовище, до місця його могили в переддень Різдва?
Поки я перебирала в голові риторичні питання, тітка несподівано розморозилася.
— А то чого мені має бути його шкода? — сказала байдуже й тихо.
Ми зачаїлися. Кінематографічна цвинтарна стрічка набирала непередбачуваних обертів. Ми чекали, що буде далі.
Але далі нічого не було.
Тітка Мальвіна мовчки розвернулась і почуняла поміж могил геть, у напрямку до авто.
Ми ще якусь мить постояли на морозі, питально переглянулися, а тоді й собі тихою вервечкою, поміж могил, пішли на вихід. Бо вихід завжди є. Навіть із кладовища.
— Якась вона дивна, нє? — прокоментував Борис. — Сама ж за нього питала, а тут каже — байдуже мені, чого мені має бути його шкода! Якщо в них романтика колись була, то що ж, навіть струна не тринькне в серці, реально чувак у могилі лежить вже!
— Поймеш тих жінок, — солідарно підсумував Серж, — ми ж навіть не знаємо, хто той Мирон. Раптом у неї на нього якийсь зуб!
— Просто ми справді нічого не знаємо. Щось відбувається, але десь глибоко всередині неї. Тому ми нічого не розуміємо, — поділилася своїми думками я.
Чоловіки — це такі люди, які прямісінько перед носом у холодильнику не побачать кетчупу або сметани, годі сподіватися, що їхнє око вгляне тонкий порух брови чи жест, який часто скаже набагато більше, аніж всі слова на світі. Брати не бачили й не розуміли нічого. Я бачила в тітці Мальві німий біль, але не розуміла його природи. Треба більше підказок, щоб розплутати цю головоломку, як сказала б Цвіта.
Тітка вже сиділа в авто, коли ми, живі, пройшли крізь браму Царства Мертвих. Село починалося вже аж ген там, у долинці, де в кожній хаті вже щось шкварчало, варилося на малому вогні, запікалося, тушкувалося, смажилося та присмачувалося.
Тричі гупнули по черзі дверцята мого авто — ми затрамбувалися й готові були їхати далі. Тітка Мальва задумливо дивилася у вікно.
— Ну що, поїхали? — стиха спитала я. — Підкажете, де хата?
— Їдь туди, як до контори, — озвалася тітка Мальва і зітхнула: — Це ж скільки років вже минуло…
Якби була весна, можна було б сказати, що все кругом поросло споришами й бур’янами. Але була зима.
А тому не видно було, що де поросло чи заросло біля старої хати тітки Мальви. Мерзлі грудки землі, вкриті снігом, землі, яка багато чула й бачила.
Тітка завмерла на подвір’ї перед старою хатою.
Ми, традиційно, теж не ворушилися. Чекали, доки тітка зробить свій перший крок. І вона зробила: дістала з кишені ключа, що вручила їй вранці баба Ганя, і пішла доріжкою, засипаною снігом, у напрямку сходів. Я дивилася, як позаду неї на снігу з’являються сліди, і думала: скільки оцих невидимих слідів навкруги біля цієї хати. Хто тут ходив колись, ще Мальвині баба й дід, батько і мати, може, й Мирон попід вікнами бував, якісь незнайомі нам жінки й чоловіки взимку приходили колядувати та щедрувати, а влітку могли сидіти на сходах і розглядати зірки, а потім ходили тут люди з-під Херсона і баба Ганя, яка відмикала, а тоді замикала все на ключ. Замикала місце, яке одночасно було й домом, і пусткою, і запитанням, і відповіддю, місце, що одночасно ховало в собі й таємниці, і сни, і тихі розмови, і невловних привидів минулого.
Тітка повільно піднімалася сходами.
Ми пішли слідом.
— О, шкрябачка для взуття! Кайф! — вигукнув Борис, руйнуючи сентимент миті, і взявся, як мала дитина, обшкрібати свої черевики і так і сяк.
Серж просто цмакнув і пройшов повз, демонструючи, що він вище за всі шкрябачки на світі.
Дерев’яна, пофарбована у блакитне веранда, через яку, очевидно, був далі прохід у глиб хати, дивилася на нас численними віконцями. Тітка повернула ключем у колодці. Клацнула металева клямка. У баби Гані точнісінько така ж у літній кухні на дверях стоїть. Хата відчинила нам свої двері й упустила всередину.