Обов’язковою частиною ішла в нас у родині сварка. Щоразу дуже важко передбачити, хто і з ким і за що сваритиметься, але щорічна доріздвяна катавасія — наша родинна фішка. Як не посварився, то й Ісусик не народився — то вже наш сімейно-народний фольклор.
Не обійшлося без сварки й цьогоріч. Хата знову повнилася людьми. Батьки приїхали аж у суботу зранку, і спершу вони з тіткою Мальвою гомоніли про щось на кухні. Баба Ганя всіляко уникала тітки після вчорашнього, але зате діловито роздавала нам кухонні рознаряди. Варився холодець, пеклося м’ясо і ковбаси, крутилися голубці. Ми з братами вже відпрацьовували кожен свої повинності, аж гай шумів: Серж чистив «селеця», я дубасила мак у макітрі, а Борис, убраний у протигаз, тер хрін.
Спершу посварилися мама й баба Ганя: «Ну хто так крутить голубці?! Шлапаки якісь, а не голубці!» — «Мамо, я сказала вже вам, одійдіть од плити, як кручу, так і поззідаєте!» Потім погиркалися Серж із Борисом, усе почалося з класичного «Ти дурне?», а закінчилося польотом протигаза кудись у куток, шарпанням один одного за барки під гуркіт порожніх баняків, виск баби Гані, мамине «Боря, ну раді бога!», татове «Сергію, ну ти ж старший!»
Ми з Цвітою якраз мовчки позначали галочками пісне, що мало ставитися на стіл до вечері, й скоромне — те, чим мала святкуватися Нова Радість взавтра. І лиш водили очима, стежачи за драмою, що розгорталася на кухні. А тоді тітка Мальва попросила бабу Ганю вийти на пару слів на велику хату, і там, за зачиненими дверима, робилося таке, що мама стала накрапувати бабі Гані рятівні сердечні краплі, але потім плюнула й випила їх сама, просто з пляшечки. Тато випив самогонки, бо «в цьому дурдомі можна коні двинути!». Цвіта шепотіла мені упівголоса про те, як несподівано дотисла вчора бабу Ганю своїми запитаннями й змусила її зізнатися про листа, який вона зберігала увесь цей час, і пишалася тим, що якби не вона, то таємниця вмерла б разом із Мироном, а тітчине серце було б навіки розбите.
Висварившись уволю, баба Ганя й тітка Мальва вийшли з кімнати із червоними носами, спокійні й лагідні одна до одної. Ми всі мовчки лупали на них очима, і лиш ковбаса шкварчала в плиті. Стола ми вже накрили, дванадцять пісних страв винесли, Борис традиційно оголосив про першу зірку, тож ми, причесані, вишмаркані, напиті сирою водою, сиділи тихо, склавши руки на колінцях за святковим столом, як одна велика й дружна родина.
— Свят-свят-свят, прости Господи, таку бучу за гонучу знов проти Різдва здійняли, варіяти, — стиха промовила баба Ганя й поправила хустку.
— Ну шо, — сказав тато на правах голови сім’ї, — дай Боже за рік дочекати, дякуємо за те, що всі живі-здорові, маємо на столі й до стола, нехай згине клятий москаль, перемоги Україні! Христос ся Рождається!
— Славімо Його! — відказували ми всі хором і, причесані, напарфумлені, принаряджені, бралися їсти ложками кутю.
І здається, просто зараз, от щойно, я виписала вам наш, так би мовити, клімакс, наш видовищний кульмінаційний момент, фу-у-у-ух.
Після Святвечора ми всі вже були вільні займатися, хто чим хотів. Тож тітка Мальва, баба Ганя й батьки сіли згадувати побрехеньки минувшини, а ми, молодьож, зачинилися на великій хаті й стали розробляти план «Маланка».
— Отже, ми маємо козу — одна штука, — підсумував Борис по-діловому, маркуючи мене в своєму блокноті галочкою як козу. — А ти ким будеш, Цвіта?
— Я буду ельфійкою! — Цвіта відповіла захоплено. — Або Енолою Голмс, жінкою-детективом!
— Ну добрий день! Сказано ж в тобі в писаніях було: «Обряд із переодяганням у тварин і фольклорних персонажів», ельф тут яким боком до українського фольклору, га? — прокоментував Борис у білому пальті.
— Можеш бути, напрімєр, дідом! — реготнув Серж. — Або циганом!
— Ага, вже, — відповіла Цвіта, — ну якщо так, буду Хухою Моховинкою! От!
— Ким-ким? — перепитав Серж.
— Не вдавай, що не знаєш. Тільки невігласи не знають! — авторитетно відповіла Цвіта. — Пухнасте створіннячко, що живе в полі або лісі, маленький лісовий дух.