А ще бачив електроопори з гострими штирями, спрямованими вгору, щоб лелеки на них не гніздилися. Як так можна? Лелеки приносять людям дітей, а люди їм за це роблять антигніздові стовпи. Я б на місці лелек перестав людям дітей носити. Нехай самі єбуться.
Коридором пройшла орава школярів. Вони злякалися чогось і кричали на весь вагон «пані вчителька, пані вчителька!!!». Після них з’явилася компанія підлітків із шумним музоном із колоночки. Деякі пасажири просили вимкнути, але ті віджартовувалися й відповідали, що десь там когось побили. Вічна підліткова пригода — бійка. Дивлячись на тинейджерів, віриш, що первісні люди жили зграями.
А ця книжка Мейсона Каррі — це вобщє. Остаточно переконався, що без алкоголю, кофеїну та інших стимуляторів не було б ні літератури, ні мистецтва, ні музики. Ну не те, щоб зовсім не було, але набагато менше й набагато нуднішої якості. Головну роль у цьому всьому цирку, ясно, грав і грає алкоголь — 66 % великих творців байдуже чого за останні пів тисячі років пили немало, багато або дохуя.
Давно вже помітив, що за звичками людей, атмосферою в поїзді й на вокзалі, в магазині й на касах — Угорщина та Словаччина дуже схожі. Хоча недолюблюють одне одного, як і всі сусіди.
Іде по вагону дредаста дівчина. Демонстративно несе пів пляшки горілки й пів пляшки пепсі. Й активно щось кричить. Вона ще не п’яна, але дрінк у руках дає їй типу право кричати дурниці й бути не такою стриманою, як завжди. Як ті, хто без дрінка. Тобто горілка, показана всім, дає їй право на іншу роль, роль п’яної — і вона цю роль сумлінно виконує. Точно так само вона буде сумлінно виконувати роль офіціантки, якщо на канікулах піде працювати в бар.
Хороший добрий Алекс, обіцяв прийти мене зустріти на вокзал. А я, свиня, нікого на вокзал зустрічати не ходжу. Ні, ну ходив там кілька разів англійців зустрічати, бо вони б узагалі заблукали й зникли безвісти.
От і Жиліна. Погода тут така ж сіра й безсніжна, як в Ужгороді. Алекс зустрів і повіз до себе на машині. У нього великий приємний будинок із садом. Практично ідеальне місце. І мені навіть виділено окрему кімнату.
Говоримо з Алексом словацькою, але інколи він переходить на російську, яку вчив у школі.
— Які плани на сьогодні? — питаю.
— Йдемо в місто, покажу тобі оновлену синагогу, там ми зробили культурний центр, а мої друзі відкрили бар. Потім буде показ фільму, там же. Ну а ввечері будемо сhl’astat’.
Мені подобається це останнє слово. От ніби й не дуже воно мені знайоме, але зразу ж інтуїтивно розумієш, що означає. Хоча не думав, що воно пишеться саме так.
Синагога реально крута. Після війни комуністи зробили тут кінотеатр. А на початку дев’яностих його закрили й будівля занепала. Але активісти роздобули довоєнні фото й відреставрували все максимально наближено до оригіналу. Роботи ще не закінчені, а бар хоч і готовий, але ще не відкритий. Хоча Алекса там усі знають і пива випити вдалося.
У невеликому залі починається показ двох артових фільмів. Але прикол не в самих фільмах, а в оптичній конструкції проєктора під назвою archeoscope, яку зробив чех Ян Кулка, він же буде крутити кіно.
Фільми описувати немає сенсу, їх «зняли» під час вивчення роботи цього галюциногенного апарата — там просто миготять кадри, плями й тіні. Усе побудовано на особливому візуальному ефекті, коли в певному алгоритмі працюють чотири проєкційні об’єктиви, у кожному з яких свій фокус і фільтр.
Перед показом Ян чесно попередив, що фільми можуть викликати епілептичний напад, і якщо хтось схильний, то краще піти. Слава богу, нападів не було. А ще він сказав, що це скоріше ваші фільми, а не мої, і кожен побачить у них те, що хоче, або те, що не хоче бачити.
Картинки йшли з традиційної кіноплівки й поєднувалися з електронним звуковим рядом. Очам було не дуже приємно. І якби в когось стався перший у житті епілептичний напад, я б зовсім не здивувався.
Була на показі й Карін, із якою ми знайомі багато років. Ще в дев’яностих вона була дівчиною мого друга, красунею, а зараз трохи здала. Час дуже жорстокий до жінок, і це несправедливо.
Пляшку горілки, яку я привіз Алексу, він подарував дівчині — вона закінчила тут роботу над якимось арт-проєктом і в неї зараз good-bye party. Може, він їй вдячний за щось. Або не любить горілки. Хоча я думав, він відкладе її на Новий рік, бо наша горілка цінується в цих краях.
У перерві між фільмами всі вийшли пити пиво на перекурі. До мене підійшов п’яний у дупу дідок — чи то бомж, чи то ненормальний. Попросив прикурити, вдалося йому це дуже важко. Після чого як подяку сказав мені: