Карін вже явно й відкрито з Алексом. Радий за них. Особливо після розмови про всю цю драму. Може, так і мало статися, і то давно.
Готувався до лекції.
Хвилююся й п’ю пиво для сміливості. Хоча ніби вже не раз її проводив і це розважальна лекція, а не промова перед вченою радою на захисті диплома з антропології. Ну і який сенс хвилюватися? А ніякого. Але нервовій системі видніше — вона пройшла еволюцію і краще знає, чому треба боятися публічних виступів. Так шо в мене нема іншого виходу, крім як продовжити пити пиво й ще раз переглянути матеріал — для ілюзорної впевненості.
Лекція пройшла добре, усі сміялися. Прийшло чоловік п’ятнадцять, бо Алекс написав у фейсбуці про лекцію всього за п’ять годин до початку. Майже пишаюся, що моїх знань словацької мови цілком вистачило для переказу всіх історій про панків, хіпі та наркодилерів. От тільки постійно забував, як правильно словацькою «мильні бульбашки». Виявилося — bublinki. Щось середнє між «блінчики» й «бублики», тому й плутався.
Після лекції курили траву з чуваком на прізвисько Opica (óпіца) — мавпа. Це слово я запам’ятав назавжди після перегляду на словацькому ТБ фільму «Планета мавп», який мене в юності дуже вразив.
Потім пив пиво з Марком і угорською дівчиною Орші. Пізніше Алекс розповів, що Марк дивний чувак. Колись він був багатим — круті тачки, квартира у Відні, красива girlfriend із Америки. А потім якось різко прогорів і став грати на гітарі з капелюхом на вулиці. Але зараз ніби все налагодилося, грає в гурті, навіть заробляє музикою і їздить в турне.
Марк не хотів говорити зі мною словацькою, говорили з ним і Орші англійською. Він не знав про лекцію і висловлював жаль, що не потрапив на неї. Запитав, про що я розповідав, ну і я не втримався і показав йому свої книжки, він реально здивувався і купував мені ще й ще пива.
Коли бар Станиці зачинився, Марк повів мене в інший. Дорогою купив ще пива й розпитував про книжки. У тому барі ми стали біля стійки, де тусувалися двоє дівчат із п’яним лисим чуваком. Він став агресивно чіплятися. Доєбався до мене фразою, яку я ще як наїзд не чув:
— Ти вуха миєш?
Не знаю, чи реально він заглядав мені у вухо, і не пам’ятаю, чи було воно брудним, але мене це запитання, поставлене неодноразово, смішило. Він явно вважав, згідно з місцевими поняттями, що жорстко грубить мені. Для мене ж це звучало на рівні «дай прикурити». У його системі цінностей навмисно зачепити мене плечем — це в розумінні українських гопників відпиздити мене до непритомності.
Але Марк ще від самого початку розговорився з дівчатами, представив мене як письменника й попросив показати їм мої книжки. Вони їх із цікавістю гортали й запитували, що написано тут, а що написано ось тут. Я сміявся й розповідав. А коли гопник став дойобуватися, дівчата захищали мене, недбало його посилали й говорили мені «а, не звертай уваги». І лисий чувак реально замовкав на кілька хвилин, але потім знову починав верзти якусь тупню. Потім він спитав:
— А що, ти з України?
— Так.
— А скільки місяців ти вже тут працюєш?
— Я тут не працюю, позавчора тільки приїхав і скоро поїду.
Очевидно, вживу він бачив українців лише у вигляді заробітчан.
Коли сп’янілі чувіхи відволіклися на свої розмови, чувак набрид, а ми з Марком допили пиво, він запропонував іти в інший бар. Ну ок. Похитуючись, вийшли, але в який бік іти, він не пам’ятав.
— Ок, давай підемо праворуч.
— Давай.
Ми ходили туди-сюди, продовжували пити пиво й нарешті побачили бар у кінці вулиці.
— Пішли туди, — сказав Марк.
— Як хочеш.
Але він звернув у протилежний бік і я так зрозумів, що він передумав. А мені було байдуже, куди йти: ми вже досягли тієї стадії взаєморозуміння й легкості, коли будь-яка наша фраза викликала сміх і живий відгук у співрозмовника.
— Марк, а де ти збираєшся святкувати Новий рік?
— Хм, ще не знаю. Я це вирішу 31-го. А що?
— А давай разом відсвяткуємо?
— О, давай.
У той момент нічної ейфорії я вирішив, що це найкращий варіант для святкування.
Ми бродили, говорили, пили й знову опинилися біля того бару, чию вивіску вже бачили, але не пішли туди.
— Ну що, сюди?
— Так ти ж сюди не хотів.
— А я думав, це ти сюди не хотів.
— Ахаха. Ну давай зайдемо.
Але всередині голосно грала страшна попса, а від цього о третій годині ночі я завжди тупію. Мабуть, я скорчив незадоволену гримасу, бо коли Марк глянув на мене, то сказав:
— Ну якщо не хочеш, не зайдемо. Але це останній у місті бар, який відчинено у такий час.