— Це погана музика, але давай ще по одному пиву і потім додому.
— Давай.
У процесі розмови з’ясувалося, що Марк не знає, де живе Алекс. У мене була записана адреса, але це йому нічим не допомогло.
— Що робити? Я сам його не знайду. Ти ж мене проведеш, правда?
— Само собою, але треба запитати в когось, куди йти.
— Може, хтось тут у барі знає?
Марк озирнувся й відповів:
— Це або ще п’яніші, ніж ми з тобою, або люди, з якими я не хочу говорити. Спитаємо перехожих на вулиці.
Ясно, нікому з нас не спало на думку, що вночі в кінці грудня або немає перехожих, або вони не захочуть спілкуватися з нами.
І все ж нам повезло — коли ми розрахувалися й закурили на вулиці, то побачили гарно одягнених молодих дівчину й хлопця. Наскільки я міг у той момент визначити, цілком тверезих. Марк запитав їх, вони без слів дістали свої телефони, потикали в них пальцями й просто спокійно сказали:
— Ідіть за нами.
До того ж повернули вони туди ж, звідки з’явилися.
Вони йшли, говорили про своє і на кожному повороті дивилися в телефони, а ми повільно за ними. За хвилин сім ці добрі чуйні люди вказали нам пальцем на будинок Алекса:
— Це воно.
— Величезне спасибі! А ви теж десь тут живете?
— Ні, ми живемо в іншому районі, просто провели вас. На добраніч!
— На добраніч! Дуже дякуємо!
Нічні ангели. Причому, виходячи з цього, я взагалі не ангел, бо навряд чи став би о третій (четвертій?) годині ночі блукати з п’яними незнайомцями містом у пошуках хуй знає чого. Хоча, може, тому вони й вирішили нас провести, що ми п’яні незнайомці. У всіх своя логіка. А в ангелів тим більше.
Але ми з Марком не хотіли прощатися. За години, проведені разом, наше взаєморозуміння сягнуло максимуму, і закінчувати мудро-смішну балаканину, з якої я, на жаль, нічого не запам’ятав, на цій веселій ноті не хотілося. Тож ми стали біля воріт посміятися й перекурити.
Наступного дня Юрай і Сімона казали мені, що чули наш сміх і від того їм теж було смішно.
Ранком довго валявся. Енергії на ці лекції йде стільки, ніби власне весілля з усіма церемоніями відгуляв. Тільки от на ранок ніякого сексу, бо в першу ж шлюбну ніч наречена загубилася. Мабуть, залишилася в барі з тупою музикою.
У них тут, у Словаччині, як у раю. Спокій, все є, все близько, все смачно, культурні центри, події та ввічлива двіжуха без агресії. Хоча насправді головне — любов і кохання. От цього тут людям явно бракує. Причому я не сказав би, що в нас у країні більше любові й кохання, просто виходить так, що наші люди ніби не так заморочені на цьому:
1. Я люблю, а мене у відповідь не люблять? Ну, сумно, канєшно, але хуй із ним.
2. Мене люблять, а я не люблю? Добре, що люблять, я потім теж когось полюблю.
3. Нікого не люблю й мене ніхто не любить? Шо ж, поки шо так, а там побачим.
4. І я люблю, і мене люблять? Ну супер, наливай.
Сімона і Юрай так сильно закохані одне в одного, — маю на увазі, свіжо закохані, — що в них очі світяться, як лампочки кохання.
Їв кашу з цвітної капусти, Сімона приготувала. Вони їдять такі корисні штуки, що явно проживуть 120 років. Ну, якщо не підсядуть на важкі наркотики.
Коли в людей багато екстриму й незрозумілостей у житті, як у нас, — вони хочуть стабільності та впевненості. А коли все стабільно й знаєш, що будеш робити в найближчі три роки, як тут у них, — починаєш хотіти екстриму й хаосу. Людина — дитина, їй не догодиш.
В обід вийшов прогулятись і заглянув у книжковий магазин. Там був банер із написом словацькою — Knihu za babku. На перший погляд читається як «книгу за бабки». Питаю словацькою в молодої продавчині, чи можна сфоткати.
— A prečo? — відповідає вона. Типу, а навіщо.
— Mám kamarata Babko, — збрехав я (маю друга Бабко).
Іноді й сам дивуюся, як швидко вигадую якусь хрєнь, щоб викрутитися. Ну не буду ж їй пояснювати, як це виглядає, і що бабки це на сленгу гроші, і т. д. Я ж не прям до смерті хочу сфоткати, просто друзям показати, і чисто з ввічливості запитав.
— Môžete.
Я вже дістав з кишені фотик, коли підійшли ще дві продавчині й спитали першу, в чому справа. Та сказала, після чого одна зателефонувала комусь і пояснила, яка драма в нас тут відбувається. Потім сказала мені, що фоткати не можна. Це в сотий раз підтвердило моє давнє відкриття — якщо питати, чи можна сфоткати будь-яку хєрню, у восьми випадках із десяти скажуть, що не можна. А якщо тупо сфоткав, у восьми випадках із десяти ніхто нічого не скаже.
Я повернувся до Алекса й роблю бутерброди. Щоб мені було веселіше працювати, він вручив мені банку Pilsner. Здається, у Словаччині більше пива, ніж у середньому на планеті — воно тут усюди. Через це я робив бутери так довго, що за цей час можна було зварити обід із трьох страв. У результаті один бутерброд з орегано, другий — із куркумою, третій — із табаско, а четвертий — із томатною пастою.