— Томаш, як прекрасно, що я поїхав з вами! — перекрикую децибели. — У мене вже таке відчуття, ніби Новий рік. А може, відсвяткуємо його вже сьогодні?
— Ахаха, ні, потерпи ще трохи.
— А я б не проти.
— Ну ок, давай зупинимося й купимо ще одну пляшку боровічки й прикинемося, що через пару годин Новий рік.
— Давай!
Навіть по руках на кермі видно, що Нікі абсолютно не подобається наша ідея. І хоч я і свиня, але прекрасно її розумію.
Кордон ще пам’ятаю, бо довго шукав паспорт у рюкзаку, а коли нас перевірили, спитав у прикордонників, чи можна з ними сфоткатися. Один засміявся, а другий строго подивився й сказав «сідайте у машину». А от чи не розсердилися на мене Томаш із Нікі за цю дурницю, не знаю.
Потім, пам’ятаю, ми випили з Томашем за успішний перетин кордону, а потім я запросив їх у мій улюблений бар «Egan», але от потрапили ми туди чи ні, в цьому я вже якось не впевнений.
Прокинувся у штанах, але в ліжку. Було темно й дуже хотілося водички. Прийшлося намацати навколо якісь предмети, щоб зрозуміти, чи я точно там, де думаю.
Дома. Ура. Повезло.
Це все дякуючи моїм ангелам, не інакше. Або Томашу з Нікі.
Пішов, попив води, зняв штани й заліз під ковдру.
І почав тихо страждати. А коли в голові трохи прояснилося, я з жахом згадав, що сьогодні 31 грудня.
О боже, ні.
Знову прийдеться мити ноги холодною водою й пити напівсолодке.
І ніякі ангели тут уже не допоможуть.
P. S. Не знаю, чи потрібні висновки. Але, як бачите за результатами цього мандрівного дослідження, святкувати Новий рік за кордоном — це дурна, марна й безуспішна ідея. Спробувати можна, але результат такий же, як і дома. Лекційна поїздка це наглядно довела.
Ну, як кажуть — Happy New Year!
Юлія Мак
Я сьогодні з вами зустрічаю Новий рік
09.12.2017
Ми обожнювали із чоловіком прокидатися по суботах після дев’ятої. Розкіш, яку вже не повернути. Я дістала з холодильника п’ять яєць для звичного сніданку. Зачиняючи дверцята ліктем, вкотре посміхнулась фотографії, яка висіла там уже майже рік.
Наша дружна компанія, яку ми лагідно називали «Щаслива сімочка». І Влада завжди виправляла: «Яка мусово скоро стане вісімкою». Люди на світлині обіймаються, тримаючи келихи ігристого та виразно щось вигукуючи. Судячи з ялинки, блискіток і округлих відкритих ротів, було зрозуміло, що всі кричали «З Новим роком!».
Засновниками нашої сімки були ми з Владою, коли 2009 року зустрілися на першому курсі університету. Згодом впустили туди її молодшу сестру Діану, яка, як нам здалося, уже дозріла до дорослого життя з розмовами про чоловіків, алкоголь і офісні плітки. Довічний абонемент отримали й наші чоловіки — мій Северин і Віктор Діанчика, які теж стали хорошими друзями. Згодом довершили список колеги Влади — подружжя Пархоменки Валерія та Сашко.
Нам усім було близько 30. Такий солодкий період. Ти вже почав розуміти свої мрії, навчився ставити розумні цілі та впевнено крокуєш до їхньої реалізації. Пізнаєш світ і себе. Є час на читання, ютуб і спорт. Дітей народжувати лінь, хоча й треба. Друзі ж у цій круговерті самореалізації посідають перші місця.
Щоранку я усміхалася цій фотці на холодильнику, пригадуючи, як минулої новорічної ночі дівчата підготували хлопцям змагання «Міцні яйця». Кожному на пасок прив’язували одноразовий пакетик із двома курячими яйцями. Хлопці повинні були битися ними із зав’язаними за спиною руками. Чиї яйця лишаться цілими, той і виграв. Щоправда, переможцю тоді просто пощастило: на початку гри його знудило і він весь час просидів у туалеті.
— Улянко, зернятко моє, — звернувся Северин, зазираючи на кухню, — давай швидше, нам скоро виходити.
Сьогодні ми із друзями тягнемо жереб, де ж цього року святкуватимемо. Вже чотири роки поспіль наша компанія зустрічає Новий рік у когось удома. Двічі відзначали в Пархоменків, у їхній розкішній чотирикімнатній квартирі на Подолі. Ще двічі — у Шевченків, точніше, в заміському будинку Діаниних батьків. Це був просторий і дуже затишний будинок у селі Підгірці неподалік Києва. Поки тато з мамою відпочивали в закарпатському санаторії, ми, як у підліткові часи, раділи «пустій хаті». Поки нам і Владі щастило й жодного разу не доводилося першого січня знімати дощик і кольоровий папір хлопавок із шафи та люстри.
Щойно сіли із Северином у машину, я одразу увімкнула підігрів сидінь:
— Ну як так? Навіть природа нахабним чином краде меджик муд. Снігу, ти де? — бурмотіла собі під ніс.