Діанка побачила наші зніяковілі обличчя і зайшлась сміхом. Під час вагітності вона мала дивовижне гоготіння, немов якийсь чолов’яга з тридцятирічним стажем куріння вселився в тіло нашої вродливої Діани. І коли ми чули цей басистий звук, всіх накривала ще дужча хвиля реготу. Це виглядало та звучало вкрай незвично.
— Що ж поробиш, — нервово Северин провів рукою по чубу, — давати задню ми не будемо. Не вперше ж ми гулятимемо в нашій однушці на Теремках? Та й нас усього семеро. Поки що…
— На правах приймаючої сторони я запрошу ще свою студентську подругу Морквинку, тобто Маргариту. Вона нещодавно бідкалася, що немає де святкувати, то просто спатиме в чудо-ніч, — повеселішала я.
— Отже, восьмеро. Саме така кількість тісненько, але зручно розміститься в нашій кухні-студії. Більше нікого не приймаємо, — затвердив Северин.
Усі жваво взялися за гарячу каву, яку приніс молодий офіціант. Влада жбурнула телефон у сумку й замовила собі шоколадний фондан. Ця доза глюкози саме в такому вигляді повинна була її заспокоїти.
— Друзі, традиційно рухаємося з меню за сценарієм «Прізвище+3» та плануємо таємного Санту, — витираючи губи серветкою, сказала Валерія.
— Так-так, — відповіла я та дістала із сумки ноутбук, — можемо взяти минулорічне меню та вдосконалити. Всі, хто приходить під одним прізвищем, несе три страви з таблиці, яку я надішлю в нашу групу. Хазяйка оселі, тобто я, готує гарячі страви. Ікра, алкоголь — в загальну касу.
— Нагадайте-но, коронні страви входять в цю трійку? — вперше до нас заговорила Влада.
— Так, із тебе — медовик, із Валерії — наполеон, Ді несе салат із хамоном.
Я помітила, як Діана переглядалася з Віктором і наважувалася щось сказати. Вона штиркала ліктем чоловіка, натякаючи, щоб він почав. Той же ніяк не розумів.
— Кхе, друзі, — нарешті заговорила сама Шевченко, — ми повинні вам щось сказати.
— Тільки не кажи, що ти вагітна, — перебив Северин.
Діана зашарілася, але далі продовжила:
— Ми, мабуть, не зможемо святкувати з вами.
— Чому це? — здивовано запитав Віктор.
— Ти серйозно, любий? У мене термін стоїть на 25 грудня. І ти ще питаєш чому? — Діана вже багряніла від злості.
— То й що? Народиш 25, 28 нас випишуть, 31 їдемо на Касіяна на дві годинки.
— Схаменись, бусь, — тремтячим голосом промовила білявка.
— Що тут такого?
У майбутньої мами почали набиратися очі сльозами. Чи то від того, що хочеться дати ляща чоловіку, але руки зайняті їжею, чи то від усвідомлення, що лише вона одна в парі розуміє, наскільки зміниться їхнє життя після 25 грудня.
— Дома поговоримо, — сказала Діана й продовжила наминати сирники.
Не вичікували довгої паузи й Пархоменки, Сашко одразу промовив:
— Та й ми не впевнені, якщо вже пішло таке одкровення, що можемо прийти.
— Ей, ви що подуріли? — запанікував Северин. — Це ж традиція. Навіть ми не відмовляємось від гулянки, знаючи, що другого січня о 6:30 задзвенить будильник.
— Річ у тім, що мій кореш дитинства приїжджає з Німеччини на кілька днів. Його мама хворіє, я обіцяв підтримати. Валерія сказала, що без мене не святкуватиме у вас.
Сльози почали навертатись уже в мене. Джордж Майкл через колонку саме в цю мить нещасно розповідав про те, як подарував їй своє серце минулого Різдва. Ці мінорні ноти ще дужче підкреслювали ймовірну тріщину в нашій дружній компанії.
— Але я щось вигадаю, — швидко додав Сашко, — ми будемо. Даю 95 %, що будемо. Тільки не плач, Улю.
Я щойно хвилювалася, що можу не виспатися, святкуючи Новий рік у нашій квартирі, а тепер ледь не ридаю від того, що можемо опинитися цієї ночі без друзів. Друга подія явно викликала в мене більш сильні емоції.
Северин обійняв мене за плечі та промовив:
— Навіть якщо ніхто не прийде, ми організуємо цікаву компанію. Павлівну врешті-решт або Крикливу.
— Ну так, із вахтеркою та сусідкою, яку ми вже тричі топили, зможемо цікаво провести час. Для цієї аудиторії доведеться нарешті придбати телевізор. Увімкнемо концерт, з’їмо олів’є та о першій ночі ляжемо спати, — сумно продовжила я.
— Ти недооцінюєш Павлівну, Уль, — відреагував Пархоменко.
— Навряд вона буде мотати розпущеним волоссям о п’ятій ранку під Монатіка, як Діана, — перебила товариша я.
— Ой-ой! — Шевченко різко піднялася зі стільця, хапаючись за живіт, — друзі, нарешті!
Ми всі кинулися до подруги, страх охопив кожного з нас. Я побачила, як у Влади затремтіли руки.
Діана зайшлася сміхом і тицьнула пальцем у вікно: