— Друзі, сніг пішов!
30.12.2017
Після дводенного скандалу із Северином, яку ялинку ставити — штучну чи натуральну, ми нарешті дійшли згоди. Аргументи чоловіка були непохитними.
— Якщо поставимо живу, то вона займе половину кухні. Де ми Діану всадимо тоді? Я планував їй цілий куток виділити. Їй треба буде якусь подушку, пледик під спину. Може, від нас одразу в пологовий поїде.
— Згода, — вгамовуючи себе, сказала я. — Але наступного року сто відсотків поставимо натуральну ялинку. Навіть якщо вона займатиме всю спальню. Домовилися?
— Хіба…
— Навіть якщо в нас буде одразу дві вагітні! Ніяких хіба.
— Добре-добре.
Ми вже купили подарунки від секретного Санти. Обожнювали цей ритуал, який зазвичай ускладнювали. Щороку обирали літеру, на яку повинен починатись подарунок. Гостинець мав бути виготовленим виключно в Україні.
Цього разу я обирала сюрприз для майбутнього тата Шевченка. Северину ж випало шукати для Пархоменко. Усі подарунки мають починатися на літеру «П». Отже, Шевченку купила пазли із зображенням Матері-Батьківщини, папіросу-самокрутку та кілька пляшок Павлівського. Валерії ж ми обрали пензлі, папір для малювання та плакат Віктора Павліка. Коли купували П-подарунки, то ще й собі купили сірі піали для чаювання.
Посуд натертий, два додаткові стільці чоловік приніс із комірки, м’ясо на ростбіф з учорашнього вечора ніжиться в маринаді. Я надрукувала 96 фотографій з друзями за весь рік, який минав. Увечері планувалося з них зробити гірлянду на стіну. Вся субота пішла на генеральне прибирання квартири. На завтра лишили переміщення меблів, щоб зробити невеликий танцювальний майданчик. Якщо Діана сьогодні не поїде до пологового, то завтра точно буде витанцьовувати, навіть якщо зможе це робити лише сидячи. Я саме розвішувала випрані фіранки, коли подзвонила Влада.
— Улянко, привіт, — дещо винуватим голосом почала подруга.
— Котику, тільки не кажи, що тебе не буде завтра.
— Ні-ні, я точно буду. Ти що? Я нізащо не пропущу наш новий рік. Але така незручна ситуація склалася. Моя Людка Олійник подзвонила, вона вся засмучена.
— Що трапилося?
— Їхня лижна компанія, з якою вона повинна була їхати у Ворохту, перенесла поїздку на Різдво. Там троє з п’ятьох захворіли грипом, температура під сорок. Ну, коротше, мені вкрай незручно, але я не можу лишити її в чудо-ніч на самоті. Можна вона до нас долучиться?
Моя подруга мала найбільше серце у світі. В ній була така кількість любові, що вистачило б на всіх сиріт, бездомних собак, подертих котів і ще б трохи лишилося на себе. Я без вагань відповіла:
— Авжеж, нехай долучається. Касіяна 2/1. Чекаємо о 21.00. Але в такому разі секретного Санту для неї береш на себе, щоб усім вистачило сюрпризів.
— Так-так! Я їй уже купила білосніжний плед і цукрових півників. Дякую! Дуже тобі дякую, що не відмовила.
— Та як я могла, Владусю?
— Скажу їй, щоб принесла салат з руколою, грушею та дорблю, — і далі торочила подруга.
— Раптом вона робитиме свій фірмовий холодець, то нехай і його прихопить, — на прощання додала я.
Тепер на мене чекав непростий етап: проінформувати Северина про додаткове посадкове місце. Загалом він дуже добрий, але любить до міліметра продуману чіткість у всьому. Математика та раціональність була невід’ємною частиною нашого побуту. Ми рахували картоплини, що купували в маркеті, щоб, не дай Бог, не перевищити кількість, указану в списку, і користувалися ґуґл-календарями навіть у вихідні дні. І коли щось ішло не по плану, лагідний чоловік ставав нервовим перевертнем.
Я дочекалась, коли ми почали розвішувати фотографії на крафтову мотузочку. Чоловік подавав мені по одній світлині, а я, стоячи на стільці, повинна була прикріпити їх маленькою дерев’яною прищіпкою.
— Любий, хотіла ще з тобою дещо обговорити, — загадковим тоном розпочала я. — Мені дзвонила Влада. Пам’ятаєш її приятельку Люду Олійник?
— Ну, пам’ятаю.
— Річ у тім, що в неї різко обірвалися плани щодо святкування і я запропонувала їй долучитися до нас завтра.
— Улянко, а де вона сидітиме? Десь біля ліфта чи як ти це собі уявляєш?
— Та чого ж аж там? У коридорі накриємо їй.
Я бачила, як Северин бореться з внутрішнім паном калькулятором, тому намагалася бути обережною та лагідною.
— Я ж так розумію, що все вже вирішено. Сидітиме впритул до Влади, — крізь зуби сказав чоловік, — не нудьгувати ж їй самій, коли на Касіяна можна буде випити бехерівки та загадати бажання після слів президента.