— Усім смачного та гарного перегляду, — і увімкнула «Твої гріхи» Тіни Кароль.
Ми хотіли зрозуміти до того, як розійдемося по домівках, хто ж забере ті долари, які поставили на дівчат із Назаром. По тому, кого мав би обрати хлопчина, все повинно було стати зрозуміло.
І лишень я відкрила рот, щоб заштовхати шмат наполеона, Назар підійшов до мене зі словами:
— Хочу цим танцем подякувати господині за чудовий прийом.
— Ото чортяка, — пробурмотів Северин. — Вирішив нас помучити. П’ятірочка за кмітливість.
О 7:30 ранку Шевченки поїхали, а несімейні ще танцювали. О 8:00 Пархоменки попрощалися з усіма. Несімейні ще танцювали. О 8:30, перебиваючи «Латексфауну», я нагадала, що нам із Северином завтра на роботу.
Несімейні ще б танцювали, але музика вже не грала. Дівчата тяжко дихали, їхні розпашілі тіла були виснажені, але до останнього не здавалися. Назарові вилиці були вкриті краплями поту. Хлопцеві треба було визначатися. За вікном стояв новий день.
— Так, може, ми тобі допоможемо зі столу прибрати та помити посуд, — прощебетала Влада.
— Ні! — різко зупинила я її. — Вам уже пора йти.
Дівчата викликали таксі. Легкий шлейф суму завис у коридорі, коли ми видавали верхній одяг і контейнери з їжею, яка залишилася, гостям.
— Друзі, — втомлено промовила я. — Дякую, що змогли прийти. Дякую за новорічний меджик.
Двері зачинилися. Я обійняла Северина перед горою посуду й сказала:
— Я відкладатиму кожен момент цієї ночі в скарбничку спогадів.
— Давай краще відкладатимемо на габаритнішу квартиру. Наша компанія точно збільшиться після сьогоднішньої ночі.
Липень 2020
Ми із Северином поспішали у Видубицький монастир. Я ледь натягнула свою сукню на вагітний живіт.
— Хутко! Обганяй його, — кричала я чоловікові, який сидів за кермом.
— Для чого нам поспішати? Ще година до початку служби.
— Я так хочу потримати її.
Була неймовірна спека того дня. Клумби біля храму майоріли різнобарв’ям квітів.
Назар стояв у лляному блакитному костюмі із дитиною на руках. Ніжка стирчала з-під пелюшки. Я одразу торкнулася оголеного пальчика та тихесенько прошепотіла:
— У неї довгі ноги, як у матусі.
Наталія Довгопол
Стіни в рожеві слоники
— Чао, Стейсі, — сказав він, махаючи рукою з перону.
— Ми ще побачимося? — дурнувато всміхнулася крізь сльози Стейсі.
Він усміхнувся у відповідь, вона й так усе знала. Чергове кохання на три дні, італійські апельсини просто з дерева, любов на сніданок, шепіт Адріатичного моря й сльози прощання. Щоправда, лише на її очах.
Чоловіки в Стейсі були різні, і за кожного вона чіплялася, як за останній шанс.
Коротун із пронизливими синіми очима, що приніс кришталеві келихи просто на набережну Будапешта. Шампанське мерехтіло на заході сонця, доки вона виливала йому душу, а він роздягав її поглядом.
Підкачаний блондин, що пахнув розмарином із нотками бергамоту. Тиждень у маленькому шато на півдні Франції, де вони зрідка вилазили з ліжка — хіба для того, щоб він відповів на дзвінки своїх бізнес-партнерів, дітей і дружини.
Тенісист із Мадрида, студент із Брюгге, бармен із передмістя Берліна.
Усі пішли, залишившись у розмитих спогадах і щоденнику, який вона вела усі ці довгі роки, коли зі Стасі перетворилася в Стейсі. Коли наростила вії й стала фарбувати волосся в бунтарський відтінок фуксії.
Вона сиділа за столом, який став замалим зі шкільних часів. Тато облаштував тут свою майстерню, і хоч як ретельно Стася визбирувала всі гвинтики й шурупчики, пакуючи в окрему коробочку, запах заліза міцно в’ївся в стіни. Алое на підвіконні — єдина рослина, що виживала в її дитячій кімнаті, вузеньке ліжко, книжкова поличка, шафа-купе з облізлим лаком, що досі берегла стоси вицвілих сарафанів у білий горох, розтягнутих светрів, шортиків і маєчок із дев’яностих-двотисячних. І шпалери в рожеві слоники, які сама Стася обирала на Троєщинському базарі й навіть клеїла сама.
Писала швидко. Сторінки щоденника заповнювалися розгонистим почерком, у куточках з’являлися замальовки. На щоках проступали ямочки. Два роки на українській філології так просто не минулись, думала Стася, підбираючи синоніми до слова «вилупок».
— Слухай, а якби я записала всі свої історії? Цікаво було б почитати? — спитала якось у знайомої.
— Ну, хіба що друзям…
Відтоді Стася писала лише для себе. А ще для того випадкового попутника в метро, який знайде її мимохіть зронений щоденник — випадкові попутники мали значно менші шанси зробити боляче.