Стася глитнула грудку в горлі.
Вона провалила все. Ігоря, що знайшов собі нову фанатку, хоч як Стася за нього хапалася. Професію, якій так ніколи й не довчилася. Десяток випадкових екзотичних чоловіків і стільки ж випадкових підробітків, на яких не мала сили й бажання затримуватися.
Якби Ігор не пішов, лишаючи її ні з чим, чи зробила б вона перший крок? Чи наважилася б?
— Молодець, що пішла від нього, — підтримала Леська, знову налаштовуючи свій уявний мікроскоп.
Стася лише дужче вп’ялася пальцями в чашку. Ця напівправда муляла їй.
Постійна напівбрехня.
Машуня кашлянула.
— Слухайте, а Вітка наша погладшала! Але їй личить, вона як лялечка!
— Ну а Єгорчик нівроку підкачався в армії, такий сексі став, дівчата-а…
Розмова пішла в інше русло, фокус уваги змінився, чому Стася нескінченно потішилася. Згадували однокласників, перемивали кісточки старим друзям і спільним знайомим.
— А я бачила Руслана в «Сільпо», — раптом сказала Машуня. — Такий діловий був, пройшов повз мене й не привітався.
— Може, не помітив? — закусила губу Стася.
— Ой, тебе би помітив, — засміялася Леська. — Я все думаю, чого ти з ним ніколи не замутила?
— Та ну, він був такий ботанік, і на голову нижчий. І прізвище ще таке — Псяр. Ну ви уявляєте, Станіслава Псяр?
— Ого, ти ще тоді до його прізвища примірялася?
Напруга остаточно спала. Дівчата сміялися, спогади про шкільні роки огортали теплою ковдрою. Стася згадувала Руслана, з яким кілька років ділила парту, списувала математику чи допомагала з творчими завданнями. Згадувала вечірки у великій компанії, гру «в бутилочку» і як Руслан проводив її додому. І все дивився на неї поглядом, від якого холодок бігав поза шкірою і щось злегка пурхало в животі. «Руслан у мене є завжди, а поки пошукаю чогось кращого», — самовпевнено думала вона, аж раптом після дев’ятого класу він перевівся в ліцей і повністю зник із її життя.
За вікном знову падав сніг.
— Стась! Це ж на носі твоє тридцятиріччя, — схаменулася Машуня. — Як святкуватимеш?
— Вдома, з батьками, — збрехала Стася, і напруга повернулася.
Батьки мали тритижневі вакації в Єгипті, давно жили своє вільне й незалежне життя. Сестер-братів Стася не мала, а єдина тітка переїхала в Тюмень і обірвала всі зв’язки з хахляцкімі родствінічкамі.
— Так незручно, що це на Різдво, — сказала Машуня. — Ми їдемо на кутю до свекрів…
— Я теж уже все розпланувала, не знала, що ти приїдеш.
— No worries, дівчата, я ж кажу — буду з батьками.
Коли вже вийшли з кав’ярні, наобіймалися й мали от-от розійтися, Леська затримала Стасин лікоть і шепнула на вухо:
— Слухай, не обов’язково жити у своєму вигаданому світі.
Стася заніміла. Ще деякий час мовчала, а тоді відповіла:
— Та не знаю, якось не складається…
— Може, ти погано складала?
— Леська, не будь токсік! — поспішила на поміч м’яка, як плед, Машуня.
«Може, ти погано складала? — відлунювало у вухах. — Може…»
Того вечора Стася відчувала, як терпнуть руки. Тривожність гнітила, дихання спирало, стіни тиснули. Це був не її простір. Кімната, яку вона давно переросла, письмовий стіл, що став майстернею, шпалери, які хотілося віддерти.
Ніби і є куди повертатися, але нема.
Стася взялася за щоденник — єдине, що допомагало їй побороти напад паніки. Мрія писати й бути прочитаною. Бути почутою. Правда й нічого, крім правди.
Вона дістала старенький лептоп і почала набирати. Рядки за рядками, крізь біль і чергове горнятко кави, крізь сльози, що наверталися на очі.
Вона складала. Добре чи погано, але на екрані з’являлася її справжня історія. Як ділила парту з ботаніком, як вступила в Шевченка на філологію, як ридала щоранку в Одесі, коли відчувала себе загнаною в клітку. Як постила сториз із Альпами чи Рів’єрою, а в самої пальці ледь згиналися після натрудженого робочого дня. Як розповідала про вечерю на двох у венеційському палаццо, а зранку назавжди залишала й палаццо, і його чарівливого власника.
Усе, як є, аж до перших сонячних променів, що засліпили кімнату. Того ранку зима видалася особливо сонячною.
Лише ім’я не змогла підписати. Знову наскочив напад паніки.
Стейсі… Стася… Писала й стирала. Присвоїти собі цю історію означало зізнатися, що програла. Лузерка на порозі тридцятиліття.
«Може, ти погано складала?»
Налила трав’яного чаю, протерла заспані очі. Поклала затерплі пальці на клавіатуру.
«Станіслава Базиляк», — підписала свій рукопис вона.
«Надіслати», — супровідний лист полетів у видавництва. «Текст автобіографічної повісті знайдете в прикріпленому файлі».