— От халепа! — бідкалась мама. — Доведеться діставати з полиці старий.
Андрій намагався вмовити чайник, аби той нагрів своє випукле черевце з водою, але чайник відмовчувався. Хлопчикові хотілося нагримати на електричного неслуха, але мама заспокоїла Андрія.
— Не репетуй, дорогенький. Завтра ми підемо до крамниці й купимо новий.
— Ти знаєш, де продаються чайники, і навіть електричні? — запитав Андрій.
— Ну звичайно ж! — розсміялася мама. Вона знала все-все, чи принаймні те, чого не знав малий, і Андрієві це дуже подобалося, адже про оте «все-все» завжди можна запитати в мами. І в тата теж можна, але вдома він бував не так часто, як мама.
— А що буде із цим?
— Його доведеться викинути чи віддати на якусь переробку, тато на цьому краще розуміється. От він прийде з роботи й ми запитаємо.
— Невже цього чайничка в нас більше не буде?
— Утім, буде інший. Не турбуйся.
— А цей… — він підійшов до кухонного прибора, — цей чайник зникне від нас?
— Іноді речі зникають, — зітхнула мама. — І не тільки речі, а навіть люди.
— Хіба усе ламається?
— Так, світ дуже крихкий, — мама трохи помовчала. Андрій помовчав також. Вони удвох стояли й дивилися на зламаний чайник, а він, принаймні Андрієві так здавалося, із цікавістю дивився на них. Тепер вони мовчали утрьох. — Що ж, мій помічничку, — жінка погладила хлопчика по світлій чуприні, — час братися до роботи! Попереду важливі справи!
Андрій теж мав важливі справи, хоч ще не знав, які саме, але точно важливі. Йому кортіло ретельно поскладати вже складені іграшки в кімнаті, тому спершу він їх розкидав. Жваво балакав із кимось у свій іграшковий телефон. Тричі рахував до шести. Грався в кліпання очима перед дзеркалом. Уявляв себе танцюристом і старанно ставав на носочки. Далі уявляв, що вже його ведмедик-танцюрист, і змушував косолапого мовчуна ставати на носочки. Потім довго визначався з новою зачіскою для гривастого лева й знову складав розкидане.
Саме закінчуючи своє велике прибирання, Андрій почув дивний звук, що пронизливим свистом линув із кухні. Хлопчик полишив незавершеними всі справи, забув про клопоти із зачіскою для лева й миттю побіг на кухню. Невдовзі до дивного свисту додалися ще й захоплені зойки Андрія. Він неабияк сполохав маму, котра якраз поливала квіти на балконі. Хлопчина голосно лепетав на всю квартиру щось геть нерозбірливе. Злякана мама прибігла на кухню й помітила, що син голосить до чайника.
— Мамо-мамо, поглянь! — не вгавав Андрій. — Цей неелектричний чайник неначе пташька кричить і кричить. А шье із його дзьоба валує дим! Шье трошки й він вибухне! Зникне серед цього диму! — Андрій пригорнувся до мами й лишень показував пальчиком на галасливу істотку, якою йому видався чайник.
— Заспокойся! Чайник нікуди не збирається тікати й не розчиниться серед диму. Це, до речі, не дим, а лишень вода, яка випаровується. Своїм свистінням чайник кличе нас, щоб повідомити, що вже нагрівся достатньо й ми можемо скористатися його водою. Тільки обережно, близько не підходь і не торкайся, бо він іще гарячий.
— Кличе? Гарячий? Вода? А чьому це вода тікає з чайника? Невже їй затісно всередині? Мало місця?
— Коли чайник нагрівся, воді в його черевці стало надто спекотно й вона вирішила втекти — зробилася парою й вирушила до хмар.
— Про хмари я знаю все! — весело озвався Андрій. — Тато читав мені книжку, де були хмари, сонце, вода й дошьі! Я знаю, шьо хмари мандрують і стають важкі, а потім іде дошь. Це я теж знаю!
Як на свій вік, Андрій знав достатньо, щоб швидко забути про крикливу птаху-чайничок і знову повернутися до іграшок, але не забував помічати усе, що зникає, руйнується, набуває нових форм і барв чи просто змінюється, те, до чого був раніше байдужим. Він із цікавістю спостерігав, як годинник рухає свої стрілки — біжить ніби на місці, але пройдений час уже не віддає, а час — це зовсім не годинник, а ми самі, те, як багато ми граємося, спимо, відпочиваємо, працюємо… Як хмари тікають небом і більше не повертаються, хоча, можливо, й повертаються, але Андрій їх не впізнає, для нього вони завжди нові… Як на його улюблених штанцях з’явилася малесенька дірочка якраз там, де він колінцями повзав по килиму, і хоч мама зашила те все, проте на штанцях залишився невеличкий шрам від гострої голки й тоненької нитки… Навіть як ростуть нігтики на його малесеньких пальчиках і раз на кілька днів мама їх старанно вкорочує, граючись із Андрієм у справжнісінький салон краси. Про усі ці відкриття, а ще про дощ, воду з чайника й новий мультик, який бачив минулих вихідних у кінотеатрі, Андрій завзято розповідав Юрчику Забуваці з квартири 25, але той Андрія майже не слухав, бо слухав якусь нову музику на своєму планшеті.