Тієї ж ночі містом мандрувала гроза. Вона заблукала між високих будинків, низьких трав, сплячих людей, звивистих доріг і яскравих тонкотілих ліхтарів. Дощ стукав у кожне віконце, ніби просячись на ночівлю. Вітер роздмухував тишу й ганявся за хмарами. Андрій не бачив і не чув того всього — хлопчик міцно спав у своїй кімнаті, де йому снилися чайник, Юрчик Забувака, ведмедик-танцюрист і сусідка тітка Марина з цукерками, чи то, здається, тітка Марина сама була цукеркою, але, напевно, зовсім несмачною — кислою або гіркою! То була остання гроза, під розкотисті звуки якої Андрій спав міцно й без страху.
На ранок мама знову була трохи засмучена, але цього разу не через каву, а через квіти, що росли на балконі, хоча раніше вони її завжди тішили. Сильний нічний вітер наробив безладу: позламував зелені стебельця, розвіяв яскраві пелюстки, розбив глиняні горщики. Андрій допомагав мамі збирати зламані квіти.
— Спробуємо зробити із них красивий букет. У всьому є щось хороше, — мама усміхнулася. — Ці квіти прикрашатимуть вітальню.
Андрій узяв до рук зламану квітку й уважно розглядав її. Неочікувано для себе запитав:
— А бувають зламані люди?
— Це непросте питання, дорогенький.
— Чому? Люди шьо — не як квіти? Вони не ламаються?
— І так, і ні, — мама полишила клопоти й присіла поряд із сином. — Людина, як ось ця квітка, може мати зламане стебельце чи листок, хворіти, але продовжувати цвісти, бо знає, що її цвітіння важливе, воно потрібне комусь, навіть коли потрібне тільки їй самій. Вона продовжує жити, тягнутися до сонця, ловити на свої зелені листочки вранішню росу, а буває й навпаки — може мати міцне стебло, дуже коріння, яким міцно тримається за землю, що її жоден вітер не в змозі здмухнути з місця, закривати собою сонце для інших, але… — перевела подих, — із певних причин не радіти світлу того сонця.
— Із яких шье причин?
— Яких не знають жодні квіти й про які не розповість ніхто із людей, бо це ховається десь дуже глибоко в кожному з нас.
— І шьо тоді робити?
Мама міцно обійняла Андрія й прошепотіла:
— Бути як сонце: дарувати своє тепло й любов усім.
— Так просто?
— Певна річ.
— Добре, квіти й далі будуть квітнути, але ж горшьики, вони тріснули.
З вітальні, на допомогу мамі й Андрієві, вийшов тато. Цього дня він не ходив на роботу, проте мав багацько справ удома.
— Що тут у вас сталося, мої красуня й красунчик? — запитав тато.
Андрій переповів йому історію зі зламаними від вітру квітами й іноді зламаними людьми, які насправді зовсім не зламані й такі ж чудові, як квіти, але зовсім не квіти… А ще горщики — глиняні й тріснуті, і теж від вітру.
— Їхні трішьини більше нікуди не подінуться, будуть з ними завжди, — підсумував Андрій.
— У мене теж є така тріщинка, — бадьоро озвався тато. Він показав Андрієві невеличкий шрам на руці. — З’явилася ще в дитинстві й буде зі мною завжди. Але це не страшно. Таке трапляється.
Тріснутий тато… зовсім не горщик. Спершу Андрієві було трохи незвично, але вже за мить він звик. Допоміг мамі зібрати букет і прикрасити ним вітальню. Утім, відтоді поводився обережно, щоб, бува, не зробити й собі яку тріщину. Тоді він ще не знав, що невдовзі тріщин у тата побільшає, а горщики з квітами перетворяться на гарячий пил.
Розповідати Юрчику Забуваці з квартири 25 про тріснутого тата Андрієві чомусь зовсім не хотілося, зате Юрчик розказав йому все про зникнення тітки Марини. Говорив, що сусідки більше немає, бо її забрала старість. Проте Андрій не повірив Юрчику, оскільки на власні очі бачив, як тітку Марину забрала зовсім не старість, а велике біле авто із двома червоними лініями і трьома великими цифрами — 1, 0 і 3. Авто швидко поїхало й, мабуть, саме тому мама назвала його швидким, а точніше — «швидкою». А ще мама сказала, що з тіткою-сусідкою усе буде добре — вона хоч і зламана, але сильна.
Хлопчик не знав: сумувати за тіткою Мариною чи за цукерками, які від неї отримував?
Тітки довго не було, цукерок теж.
Андрій знайшов Тітку Марину на квітнику біля будинку. Це була зовсім не та тітка-сусідка, яку забрали до лікарні: Тіткою Мариною Андрій назвав невелику квітку, що незвичайністю своєю відрізнялася від інших рослин довкола. Мала тонке стебельце з багатьма продовгуватими листочками, які чомусь зовсім не нагадували листочки, якщо до них торкнутися із заплющеними очима, — вони були ніжні й ворсисті, неначе приємна подушечка. Вгорі цієї квітки красувався малесенький пуп’янок, що тільки чекав на своє цвітіння. Мама казала, що це волошка, але Андрій знав, що це Тітка Марина, бо він її так назвав!