Хлопчик старанно дбав про свою нову подругу, поливав і полов бур’ян. Сидів поруч із квіткою й шепотів тій щось у пуп’янок.
— Тепер я стану не тільки хлопчиком, не тільки Андрієм, і навіть не Андрієм Миколайченком — я буду сонцем! Ні, я буду крашьим від сонця, бо ніколи не ховатимуся за хмари й за горизонт! Я буду… Я буду завжди! Маленьким, крихким, можливо, навіть із трішьчинками, але сонцем!
Кожного разу, йдучи до своєї квітки, Андрій вдягав найкращу жовту футболку, аби ще більше нагадувати сонечко. Невдовзі його старання дали результат.
— Мамо, татку! — весело гукав Андрій, вбігаючи до квартири. — Там Тітка Марина зацвіла! — захекано оголосив малий.
Ніщо не було таким блакитним, як та волошка, навіть небо поступалося їй у кольорі. Хоч Тітка Марина не була такаю барвистою, як троянди, гортензії чи півонії, проте Андрієві дуже подобалася.
— Чьому сонце світить для такої маленької квіточки, як моя? — запитував у мами. — Хіба його світла вистачить на всіх? Я теж пробую бути сонцем, і мене на всі квіти не вистачає, тільки на одну.
— Сонце не обирає найкращих квітів, воно дарує теплі промені всім, попри зламані стебла чи непримітні суцвіття.
— І трішьчини для сонця теж не мають значення? Навіть такі, як у тата, і-і-і навіть такі, як у горшьиків?
— Ні, не мають жодного значення!
Про тітку Марину (не квітку) довго ніхто нічого не чув, а потім почули всі. Вона кричала й лаяла кожного, хто смів запитати, чому стара тепер ходить, прикульгуючи на ліву ногу.
Хлопчик не помітив, як позад нього підкралася тітка-сусідка.
— Кажуть, ти назвав свою квітку моїм іменем, — пробурмотіла тітка Марина.
— Так, — ледь чутно озвався Андрій. Йому було трохи лячно.
— Гм, цікаво-цікаво. Такого для мене ще ніхто не робив, навіть мій Рудольфик. Це дуже приємно!
Андрій не знав, що робив щось для тітки Марини, але зрадів похвалі.
— А ти знав, — продовжила тітка, — що насінинка волошки може пролежати сплячою в землі десять років і аж потім прорости?
Андрій знову не знав, проте тепер знатиме й навіть розповість про це мамі й, можливо, Юрчику Забуваці з квартири 25.
— Ще ця волошка, — не вгавала тітка-сусідка, — легко сіється скрізь. От побачиш, зовсім скоро, як бур’ян, дошкулятиме всім, і що ж ти потім робитимеш? Га?
— Буду її сонцем.
— Тьху, теж мені сонце, — тітка Марина подалася до будинку. — Гляди не напечи голову! — докинула повчальним тоном. — Та годі деркотіти! — почувся вже здаля тітчин голос, це так тітка Марина лаяла дядька Юхмина, який гучною косаркою ще від ранку вкорочував траву в палісаднику навпроти вікна своєї квартири.
Вкотре дивлячись на шпалери в новому класі, Андрій згадував ті дні й свою волошку, що розсіялась невідь-де по світу, майже як він. Андрій давно не бачив тітки Марини та її Рудольфів, але майже щодня бачився зі Світою. Вона подобалася йому значно більше від усіх, кого він знав у цьому селі, де вони з батьками тепер мали будинок над яром.
А сьогодні в школі від Світи Андрій дізнався, що, окрім хорошого імені, він має ще й свято з його ім’ям.
— Як усе пройшло?
Вони знову розмовляли на кухні. Здавалося, що з усього будинку саме тут слова спліталися найкраще, почути їх було найлегше, навіть коли достатньо просто помовчати.
— Він не прийшов.
— Що, справді?
— Ага, вперше пропустив заняття. Я так старанно готувалася. Прикрасила клас, купила калиту. Знайшла в клуні та принесла рогача й коцюбу, щоб було на що калиту прив’язувати Пану Калитинському. І щоб було все як годиться, із жартами, стрибками, примовляннями й тим, завше твоїм улюбленим: «Діду-діду, я на коцюбі їду!».
— І все дарма.
— Звісно ні, — заперечила Світлана. — Інші діти. Їм вдалося добряче повеселитися.
— А тобі?
— Не очікувала, що лишуся сама.
— Не перебільшуй. У тебе є я.
— Але ти не завжди поруч.
— Той малий теж. Чому його не було?
— У месенджері написали, що захворів, — жінка дістала з верхньої полиці чоловікову чашку й наповнила її по вінця гарячою водою. Місця для чайного пакетика вже не зосталося, тому Світлана, здмухуючи гарячу пару, надсьорбнула з темного горнятка. Відчула, як вода неприємно обпікає кінчик язика. — Певно, застудився. Погода тільки й припрошує захворіти на осінь, хоча завтра, вважай, зима.