Світлана вчувала шматки чужих балачок, кивала головою на вітання новоприбулих і виглядала автобус, який традиційно затримувався саме тоді, коли їй потрібно було бути вчасно.
— То це Свєта крайня? — знову почула за себе.
— Ага, — відповіла любителька грому, а тоді додала вже тихіше: — Постійно її бачу тут. Не сидиться вдома чи в школі, катається.
— Та вона ж за чоловіка напитувати їздить. Кожного четверга ото першим рейсом і останнім назад.
— У хаті над яром учора світилося, — завів хтось іншу балачку. — Що, може, Маньки вернулися?
— Ні, кажуть, переселенців пустили.
— Справді? Скіки років стояло там все пусткою. Я вже думала, що побачу, як та хата в яр зсунеться. А тут он люди завелися. Може, підлатають, перекриють, та й на життя буде.
— Аби так. Але ж дорога там яка — ні пройти, ні проїхати — крута, глиниста, з калабанями.
— І ніби ж всипали-всипали, а на весну снігами злиже й кінець дорозі.
— Скоро скрізь така буде, як нічьо не буде робитися… Ось і автобус. Стройтеся, дівчата, я першою була, а Федорівна вже за мною…
— Ти якась дивна, — мовив Андрій, повернувшись до класу.
— Я?
— Ага. Но це окей. Бо всі думають, шьо дивний я, і ти маєшь за мною на-гля-да-ти. Але ж ми знаємо, шьо це тобі треба мій на-гляд.
— Подобається слово? — запитала Світлана, вистукуючи ручкою по записнику.
— Тепер воно моє улюблене… На найближчий тиждень точьно… на-гля-да-ти! Це майже як гладити, глядіти чьи гратися, якби «гратися» було «глятися», але краще. Люблю «наглядати». Ти теж любишь?
— Мабуть.
— «Мабуть» я теж люблю. У ньому немає «о», яку можна пропустити в класній ро-бо-ті!
— З тобою складно.
— Так і має бути.
— Чому ти кажеш, що я дивна? — Світлана закінчувала писати план заходів на прийдешній тиждень, останній перед різдвяними канікулами.
— То не я, — в голосі малого чулися дивні вибачливі нотки, — то іншьі.
— Інші? — жінка відклала записи.
— Ага.
— Діти? Ти ж знаєш, вони різне верзуть. Не звертай уваги.
— Іншьі вчительки. Вони ш-шь…шьепотілись про тебе в коридорі. Казали, ти дивна, говоришь сама із собою, лякаєшь учьнів.
— Що за нісенітниці? — Світлана підвелася, ніби намагаючись відійти подалі від неприємних слів. — Я не роблю такого, я…
— Говоришь зі своїм чоловіком… А він помер на війні.
— Він не помер! Він… він зник безвісти… — вуста жінки затремтіли.
Світлана дивилася на малого Андрія, як на найбільшу загрозу, що невідь-чому опинилася прямісінько перед нею, затиснутою в пастку почутого. Вона боялася — його прямолінійності, власної нерішучості, чужого перешіптування й скрадливих слів, співчутливих поглядів. Й раніше помічала те все, відмахувалася, як від набридливої комашні, — так було простіше. Не реагувати, змовчати, сховати погляд, схилити голову, вдати байдужість. Але цього разу її старанно вибудувану броню було пронизано наскрізь, проштрикнуто тихим нечітким голосом малого хлопчини, із яким щодень сиділа поруч.
— Це вони тешь казали. Казали, тобі зле.
— Годі! Досить! Мені не зле. Нісенітниці. Не слухай…
— Він тер тобі мак?
— Що?
— Ти говорила, шьо не буде куті, а ти хочьешь, я пам’ятаю. Він тер мак, бо діда з бабою вже не було, а він був.
Світлана мовчки ковтала сльози. Гасила ними пекучу порожнечу в грудях. Вона старанно дотерпіла негамований біль до кінця робочого дня. Перевірила діагностувальні роботи, зробила всі необхідні записи в журналах, поскладала речі, наготувала все необхідне для завтра й тихо пішла.
Наступного ранку в школі сповістили, що асистентка вчительки захворіла. Засмутився лише Андрій, решта — не помітили.
День і ніч не мали значення. Напівморок сну посірілими крильми бився в зашторені вікна. Світлана час від часу прокидалася од спраги й гарячки. Давала очам виплакатися, а собі — закреслити ще один день. За мить до нового сну минуле тішило обіймами — теплими, веселими, заплаканими, різними. «Не твоїми. Тепер ти мовчиш. Не говориш зі мною», — шепотіла в порожнечу. Хотілося торкнутися кожного колись прожитого моменту, заново побачити збляклі краєвиди спогадів, оживити їх запахами, звуками, необережними доторками. «Твоїми теплими руками».
Телефон жалібно заквилив, сповіщаючи, що заряд батареї скінчився. Жінка, долаючи хворобливу знемогу, помалу підвелася з ліжка. За мить на кухні застрибала в круглому танці вогню конфорка.
Поставила чайник на вогонь, телефон на зарядку.