Щойно увімкнутий телевізор ожив рухомими картинками: балакучий випуск новин, безглузда реклама й старі колядки. Святкові дзвони Різдва били з тонких динаміків телевізора. Чергову барвисту картинку перервали екстреним включенням. Закипів чайник, бадьоро висвистуючи. Світлана зробила гучніше. У кадрі стояла рудоволоса репортерка й, перекрикуючи в мікрофон пориви грудневого вітру, сповіщала про великий передріздвяний обмін полоненими.
Світлана поглядом прикипіла до широкого екрана, намагаючись удивитися в кожне обличчя. Вони виходили з автобусів — щасливі й утомлені, щирі у своїй мужності, неговіркі, але такі промовисті. Жінка впритул наблизилась до телевізора, силкуючись серед цифрових пікселів розгледіти його. Журналістка в кадрі з радісним трепетом підходила до кожного звільненого з полону, щось питала, обіймала, плакала. Світлана ж незмигно дивилася. Не розгледіла.
«Немає, — видихнула, коли за останнім із хлопців зачинилися двері автобуса. — Немає. Він…» Світлана точно знала, що ніколи не вимовить уголос тих слів. Вона заховала їх глибоко в чорній вирві сумнівів назавжди. Жодного слова про смерть. Кожне інше слово — про надію.
Підійшла до вікна. Відсунула фіранки. Світ і її тугу присипало снігом. Світлана помітила сліди, що вели від хвіртки до порога. Десь неподалік зачулися звуки голосів.
Жінка чимдуж побігла до вхідних дверей.
Слабке сподівання тривало недовго — на оберт ключа в замковій шпарині.
На порозі були Андрій із батьками. Хлопчик стояв попереду, тримаючи в руках накриту рушничком макітру.
— Світа! Ти сьодні красива, — широко усміхався малий. Батьки натомість скромно привіталися. — Сьодні Святвечір. Я приніс тобі куті. Колись я пробував бути сонцем і в мене вийшьло. То чого я не можу принести тобі куті? Ти шь так хотіла.
— Заходьте, — тільки й мовила стомлена й розчулена жінка, закликаючи гостей у дім. — Зараз я швиденько…
— Та не варто, — озвалася Андрієва мама. — Ми лише принесли… Андрійко так хотів… Скучив…
Із сусідньої кімнати, на зарядці, завзятим дзенькотом озвався телефон.
— Хвилинку.
Невідомий номер.
Відповісти.
— Слухаю.
— На Різдво буду вдома, — мовив Володимир так, ніби їхні тихі розмови на кухні й не припинялася.
Марина Єщенко
Не Андрій
1
Уперше викликати швидку — не таке уже й досягнення. Дочекатися швидкої і дати пояснення — ось де справжнє завдання. Хоча пояснення Одарка муситиме давати еменесникам. А чи поліції. Принаймні додзвонилася вона до всіх. І тепер еменесники діставали з крижаної води Андрія, — тьху ти, Максима, — а поліціянт не висовував носа з машини. Холодно йому, бачте. Нічого, Одарка підійде сама. Хай-но тільки Максима виловлять.
Вона думала, його нестимуть на ношах, з яких звисатиме безживна рука, по якій бігтиме цівка крові… Фу, що за маячня. Холодно ж. Хоча не настільки, щоб лід був не пробивний. І щоб узагалі був лід.
Еменесники накинули на Максима одну зі своїх курток, і він, цокаючи зубами, пройшов повз неї (Одарку — не куртку). Здається, паморозь узялася на його віях. Боже, які гарні вії! Отямся, Одарко!
— Похитнувся на мосту, кажеш, і впав?
— Ага, творець легенд! — сміється лівий еменесник. Той, що справа, казав попередню фразу. І отримав би від Одарки кулаком у щелепу. Не за фразу, а за дубову посмішку. Хоча на таку роботу з іншими й не треба ходити. Так, лише з цією. Все він правильно робить, а в Одарки вже руки чешуться. Ти ба яка!
Стоп, похитнувся на мосту?! Одарка побігла до швидкої, яка вже чатувала за рогом. Максим уже вмостився всередині й навіть словом не обмовився, що він тут не сам! Йому робили кардіограму, наче це єдине, що можуть зробити у швидкій, — отже, треба робити. А він вдавав, що це жорстоко — виловити взимку з річки і роздягнути заради цієї дурниці.
Ще тиск мають поміряти, думає Одарка, ага.
— Ім’я? — спитав медбрат. А може, водій. Дівчина не намагалася визначити, що він за один.
— Міряю, — огризнулася медсестра, показуючи очима на Максима.
Одарці навіть здалося, що вона повела ними — очима тобто — на його закоцюблі соски. Ні, це не вії, приводу для захоплення не було.
— Максим… е-е-е… П’ятешко, — вклинюється Одарка.
Медбрат дивиться на неї, мовляв: о, а це ще хто така? У Максима інший вираз обличчя: о, так он воно що! І коли медсестра знімає з його тіла електроприсоски, він відповідає на питання, яке поставили, власне, йому:
— Андрій. П’ятешко.
2