І ми поїхали.
Утрьох ми стояли рядочком на пероні й гибіли.
— Слухайте, ну реально, як може бути так холодно? — бідкався Борис, кутаючись у свій довжелезний елегантський плетений шарф.
— Може, тому шо зима? І шапку треба носити в грудні, а не чубом трусити? — на правах старшого брата прокоментував Серж із синім носом і агресивно натягнув на вуха свою шапку.
— У Канаді, зрештою, ще холодніше, плюс лосі по вулицях ходять, — розмірковувала вголос я, хукаючи на рукавиці, у яких мерзли пальці, бо я перевіряла, чи доставилися мої повідомлення тітці Мальві у вайбер.
Не доставилися. Вона була не на зв’язку.
— Слухайте, мені треба в туалет, але на вокзалі не піду, — тупцяла я на місці від нетерплячки. — Я бачила кав’ярню через дорогу, то зганяю по-швидкому туди, ага? А ви ж не прокаркайте тітку. Я туди й назад!
Так сказала я своїм двом братам, тицьнула їм ключ від свого авта й відлучилася всього на нещасних десять хвилин. Ну добре, може, від сили на п’ятнадцять, бо я ще взяла собі гаряче лате.
Я летіла назад, збиваючи обчаси, обпікаючи собі рота молочною кавою. Строчила на ходу в месенджері Борисові: «Мчу. Тітку ідентифікували?». Отримала відповідь: «Аякже. Підтягуйся, ми вже в авто, гріємося». І я мчала, землі під собою не чула! Влетіла в авто за кермо, розвернулася в пів оберта: позаду сяяв Борис, а поруч із ним сяяла якась бабця в хустині з квітами, вишитими сріблястою люрексною ниткою. Я залупала на бабцю очима, а тоді подумки спитала себе, чи так виглядає літня жінка, яка провела за кордоном більше ніж шістдесят років, і вирішила дещо прояснити:
— Вибачте, а ви — Мальва?
— Шо-шо?
— Ви з Канади прилетіли?
Бабусенька лупала на мене очима, наче я — пришелиця неземна.
— З Вінниці я, поїзд же, оно, прийшов, — розгублено почала вона виправдовуватися.
Я спопелила братів поглядом. За кращими традиціями жанру вони затрамбували в авто абсолютно чужу й незнайому нам жінку!
Найкраще відтворити те, що сталося, зі слів Сержа й Бориса.
Борис каже: «Ти пішла, а за пару хвилин потяг прибув. Люди лізуть із потяга, тягнуть валізи. Раптом збоку голос: „То ви, певно, на мене чекаєте?“».
Серж каже: «Ми повернули голови, якась бабця стоїть у хустині з валізами. Ми — глип на неї! Глип один на одного! Я — глип на світлину! Наче схожа».
Борис каже: «Я їй — добрий день, і це як же ви наважилися їхати в таку далеку дорогу? А вона рукою махає: „Та шо там, та шо там, як їхати, то таки кудись і приїдеш“».
Серж каже: «І дивиться на нас отак і приказує: „Але ж і змінилися! Прямо, не пізнати! Не хлопці, а орли! Настоящі орли!“ Ну чисто, як баба Ганя наша все отак говорить».
Борис каже: «Ну ми і сумки її взяли й до автівки твоєї пішли, а шо мерзнути?».
Бабцю звали Стефанія Лук’янівна, вона їхала з Вінниці до Тернополя, де якісь її родичі на сьомому киселі, яких вона бачила ще колись давно, мали її зустріти, а далі відвезти в санаторій у Медоборах. Зі швидкістю світла ми повиймали валізи й чужу бабцю з нашого авто, доправили їх назад на перон, де одразу опізнали її родичів на киселі за тим, як вони носилися пероном від вагона до вагона з вибалушеними очима, шукаючи свою тітку. Ми возз’єднали родичів, обмінялися ролями — і вже самі бігали з вибалушеними очима.
— Ну ви реально Борка й Сірожа! Дві нензи! — психувала я, прикладаючи телефон пограбілими від холоду руками до вуха в спробі набрати тітку Мальву на вайбер. — Ви не можете відрізнити українську бабцю від канадійської діяспори? А спитати, перш ніж пакувати чужу людину в авто, нормально? Хоча б просте: ви є Мальва Лебединська? Нє? Не прилітала така думка до дурної голови?
Я бідкалася. Крутила головою туди-сюди, вглядаючись у кожного. Потроху люди з перону розсмоктувалися.
— І шо тепер? — Серж у відчаї заклав собі руки на голову й зісунув шапку на чолопок, бо поки ми бігали, він уже впрів.
— Тупо провтикали тітку, — констатував Борис, ляскаючи себе долонями по полах свого пальта.
Саме тоді біля входу в залізничний вокзал я помітила літню пані. Вона була вбрана в бордовий анорак із каптуром, світлі джинси й масивні черевики помаранчевого кольору, на руках мала красиві лайкрові пальчатки коньячного відтінку, а на носі — темні окуляри від сонця. Пані уважно спостерігала за нами, трьома клоунами. Через лікоть у пані висіла коричнева сумка-саквояж. Жодного багажу біля неї не було видно, як не було видно й довгої коси до пояса — її голову прикрашав коротенький сивий їжачок.
Я штрикнула Бориса ліктем під ребро. І виразно кашельнула до Сержа, вказуючи йому поглядом на пані.