Одарка не психолог, але вловила його порив:
— Хочеш відбутися грошима?
— Еее… — розгубився Андрій. — Що маєш на увазі?
— Відкупитися.
Йому було невтямки, що вона торочить. Хоча міг би й здогадатися — так.
А й справді!
— Ні! — засміявся шокований своєю здогадкою хлопець. — Як таке можна було придумати?!
— Насправді легко, — поки що Одарка навіть не зашарілася. Хоча будьмо чесними: шарітися — не її звичка.
— Я хотів перевірити тебе, — Андрій спробував видертися з калабані, у яку ненароком сам і втрапив. Але тягуче болото щільно обвивало ліву п’ятку.
— О, і як? Успішна? Перевірка, щоб ти не думав.
Андрій і не думав.
Коли він сидів із Галкою в кафе на збориську однокласників — першому, мабуть, після закінчення школи, — йому було нудно, і він обперся на її плече, а та голосно закричала:
— Відстань, Смичок! — і зачудовано подивилася на нього. Андрій уже десять років не був Смичком.
— Скрипка, Андрюхо? — хіхікнув Юрко.
— Бери вище — віолончель!
Якби вони поняття мали, які музичні інструменти, окрім скрипки, є смичковими, то знали б, що з віолончеллю, напевно, рухатися треба вниз. Але Андрій не довчився в музичній школі до того, щоб йому купили інструмент — обійшлися одним смичком. Власне, тому й приклеїлося це прізвисько. Галці стало соромно, що розбурхала ці спогади. Хоча нічого лихого вона й не згадала. Тобто згадала, звісно, але тримала рот на замку. Та раз розжалобилася, то дала однокласнику погортати свій фейсбук. І він через десять хвилин, коли Паша блював у туалеті, а Іра плакалася про своє нещасливе кохання всього минулого місяця, легенько штурхнув Галку й майже пошепки сказав:
— Оця.
— Тобто?! — І так вкрите червоними алкогольними плямами обличчя запашіло ще більше, уже від гніву. Її питання було таке ж просте, як і його прохання.
— Познайом, — Андрій був небагатослівним. Знав же, що чим більше скаже, то більше знайдеться причин його висміяти. А це ніяк не вписується в його систему координат, у якій віднедавна існує лише вона.
— З нею?! — пхикнула Галка п’яно, а потім одразу ж притишила голос: — З нею?.. З Одаркою?..
Одарка! Він усміхнувся так, що вона зрозуміла: є ще хлопці, які не п’ють. Принаймні один. Ось же він сидить і усміхається! П’ять секунд вона мовчки заздрила подружці (власне, так і зародилося правило п’яти секунд), а тоді дала згоду. І майже відразу забула про неї. Але Андрій як єдиний поборник тверезості на їхньому недолугому вечорі майже боляче діставав Галку, доки та втомилася відмовлятися.
То чи пройшла Одарка перевірку? Аха, що за питання! Він не відкупитися від неї хотів, він хотів витратити всі назбирані за останні десять років гроші на неї, щоб вона не мала сумнівів — усе серйозно! Збирав він, звісно, не на неї їх, а на машину, але як така справа, то ходитиме пішки — навіть міські автобуси ігноруватиме!
— Мій розрахунок був простий, — як на духу видавав усе Андрій. — Якщо ми підемо в кіно, то півтори години будемо разом. От і познайомимося.
Одарка уявила місця для поцілунків у кінотеатрі. Ні, в їхньому таких немає. А загалом є — вона колись читала. Щось і десь — щось читала, що десь є. Напевно, й мама так із батьком зустрічалася. Ґудзики на спідниці почали розстібатися, і вона заскрипіла зубами. Чи то ґудзики так скрипіли? Тьху ти, спідниць на ґудзиках у неї ніколи не було — і що я ото вигадую?! Вона витягла праву долоню з рукавиці й витерла гарячий піт об свої класичні джинси.
Андрій, думала Одарка, це ж треба — його звати Андрій!
І доки він розповідав їй про важливу різницю в розмірах шлакоблоків, із яких він там щось будував, будує чи планує будувати, вона народжувала дітей від нього і давала їм імена. Він ніколи не спізнюється додому, ніколи не дає приводів ревнувати чи сумніватися в ньому, він час від часу купує квитки в кінотеатр — просто, щоб вони дві години побули самі, без дітей…
Стоп, а з ким же діти? Ця думка заскочила настільки зненацька, що вона була впевнена: Андрій — це не провидіння, не згусток благодаті. Це карма, від якої нікуди не дітися й не врятуватися.
4
— Ну? — перше, що сказав Андрій, щойно Галка витягнула дебелу сумку з їхнього катафалка — сільської маршрутки.
— Все домовлено, не парся, Смичок!
Андрій ухопив сумку, якої обіцяв і пальцем не торкатися, якщо відповідь буде негативною, і подався додому до Галки на крок попереду неї.
— Ей, ти що, образився? Не віриш, чи що? Але є одна проблема, непосильна для тебе.