— Яка? — Андрій ураз став монолітом, який фіг там зрушиш із місця.
— Я не жартую, — відривалася Галка за всі його, Андрієві, тисячі дзвінків посеред дня і посеред ночі, двісті вісім есемесок і одне повідомлення у вайбері.
— Яка? — жилка в нього на скроні пульсувала, і треба було бути хоча б трішки метикованим, щоб утямити, що краще на його питання відповісти.
І Галка була саме така.
— Вона взяла з мене слово, що мого однокласника звати не Андрій. Неясно що тринділа. Але я зрозуміла, що для неї це ім’я фетиш. От знає, що не встоїть і закохається в хлопця, якщо він виявиться Андрієм. Десь так.
— А ти що?
— Ображаєш! — театрально легковажно кинула слово Галка, Андрій же натомість кострубато й невміло хвицьнув її торбегу об каменку, що вона зрозуміла: порожніх баночок мамі не везе й сказане щойно краще уточнити.
— Нічого не сказала, — ображено набурмосилася Галка.
— Нічого?
— Нічого.
От і добре, думав Андрій. Тоталітарні, тьху ти, тотемні штуки не про мене. Обійдуся своїми силами. Хоча про сили час подумати був усього тиждень. Не в качалку ж бігти, аха.
5
Але що в ній є такого? Андрій дивився на фото в Галчиному фейсбуці, на якому п’ятеро дівчат у мантіях підкидають угору дипломи. В усіх високо злетіли, і вони їх, сміючись, намагаються спіймати. І лише в однієї диплом уже порівнявся з грудьми, але сфотографований кадр свідчить, що вона навіть спроби не зробить, щоб зловити його. Так, їй байдуже на диплом. Вона отримувала освіту задля чийогось «треба». І цієї миті теж, задля треба, стоїть і байдуже дивиться в об’єктив фотоапарата.
Ні, не впаде, не пролетить повз мене, подумав Андрій. Але що це було?
6
— Може, хоч кави? — схвильовано спитав Андрій, коли вони доходили до парку, в якому бовваніли кіоски з кавою.
Її брова норовила скочити зигзагом, але ні — вони вміють себе контролювати: й Одарка, і її брова.
Вона подумала, що нащо ж так бездумно витрачати сімейний бюджет, а за мить подумала, що для того, щоб його бюджет став їхнім спільним, треба, щоб він почав його тратити на неї.
І вона заплющила очі — аж до милих зморщок на носі, таких милих зморщок! — і упевнено-категорично сказала:
— Не вигадуй. Ні.
Але що не так? Може, треба було в качалку ходити? Чи ці кіоски надто убожеські для неї? І він вийняв руку з рукавиці й витер об штанину холодний піт.
— Я не сподобався тобі, — тужно прорік Андрій.
— Що?! Ні! Що ти маєш на увазі?
— Галка все переплутала, — його погляд зациклився у єдиній неіснуючій точці, зрушити з якої було марною справою. — Збрехала, точніше.
— Не вигадуй, — сміялася Одарка, хоча знала, яке подружка брехло й що очікувати від неї можна чого завгодно.
Сміється з мене? Сміється, так, ну звісно!
— Назвався б Максимом — мав би шанс хоча б кави з тобою випити.
Одарку немов кулаком під дихало вдарили.
— Максимом?!! — знаки оклику стали явними і загрозливими. — Договорюй.
— А що тут уже говорити? Галка сказала, що ти за одне ім’я Андрій готова заміж вийти. А ти кави навіть не стала пити!
Заплющила очі й розплющила. Боже, яка скотина! Отже, ти вигадав, що тебе звуть Андрій? Які низькосортні розрахунки! Всі Андрії, всі Андрії такі!
— І не збрехала ж, — сухо відповіла Одарка.
Тепер гарячий камінь різко спустився стравоходом Андрія — ай, пече ж! Але що вона мала на увазі? В нього закохалася, а він, дурбецело, не помітив? Чи що завжди закохується, якщо Андрій нормальний, але не тут-то було!
— Ристрето або капучино на мигдалевому молоці.
— Рис… Ее… Що?..
— Десерт я зараз виберу — не переживай.
Вдруге запитувати не випадало. Пішов читати меню. Ристрето виявилося кавою, а мигдалевого молока не було.
— Коров’яче давайте, піде, — шепотів Андрій.
— Як у неї із переносимістю лактози? — бариста.
Та ну нафіг! Що це?! Обернувся й окинув оком Одарку. Не схоже. Не схоже, щоб вона, як і я, знала, що таке лактоза. Мабуть, як і я, не переварює ці іноземні словечка.
— Тут іще й вибір мафінів добрий! Допоможеш вибрати?
— Переносить, ще й як!
— Мішки з цеглою через дорогу?
— Ии?.. Ні, лактозу.
— Окей? — глумливо усміхнувся бариста.
Вона пила капучино й дивно мружила очі. Здогадалася, що не мигдалеве молоко, ковтав свої промахи хлопець. «Боже, а я ж і справді повелася на ім’я Андрій, хоча скільки років ненавиділа його! Це ж треба!» — думала Одарка.
Коли вони вийшли з кав’ярні, вже починало темніти. Вона не могла йому пробачити, що він збрехав їй заради малоймовірного зиску, він же просто вийшов із гаманцем дещо худішим, ніж мав попередньо.