— Погода кепська, — видушила Одарка. — Ходімо на місток?
Очікування від поєднання обох фраз були надзвичайними. І тому він погодився, не задумуючись.
— То, кажеш, Максимом назвався б, то не закохалася б, а так мала бути вже твоя? — різко спитала Одарка, навіть не обертаючись до нього, коли вони дійшли до середини містка. Під низом виднілася каламутна чорна вода із вкрапленнями зірок, мовби лазером зробленими.
Вона не оглянулася на нього. Просто зупинилася і подивилася на воду. Їй хотілося просто переконатися у власних міркуваннях. Але й правда, думала Одарка, в Максима я б не закохалася. Ну точно ж.
Обернулася до Максима.
— Ти не помітила? — вирішив розбавити вимушене мовчання Андрій.
Я ж його щойно розбавила, а ти не відповів! І я це помітила!
— Ну? — Одарка не дала мовчанці шансу поглинути їхні життя.
— Молоко в капучино. То не мигдалеве було.
І хлопець не Андрій, і молоко не мигдалеве. Що за чорт!
— Ні.
Він нахилився, обпершись об поручень і подивившись на темну воду.
— Ти можеш казати, що думаєш. Саме час для цього.
— Правда? — пожвавилася Одарка.
— Еге ж, — засміявся Андрій.
— І робити, що хочу?
— Правда! — не роблячи пауз, продовжував сміятися.
— Правда? — і Одарка, зціпивши зуби, відштовхнулася від дурної цеглини, яку хтось покинув на мосту, і щодуху ввалила його в бік. Сподівань, що все вдасться, в неї не було, але віра — жахлива річ! За мить він випірнув і з тричі неглибокої річки.
Ні, не кинутися у воду його рятувати. Ні, не кидати йому якісь речі. А викликати швидку, поліцію, еменесників — і нехай рятують, надають допомогу, визнають її злочинницею. Все, баста! Погана із Галки подружка!
Коли швидка поїхала, поліцейський врешті вибрався зі своєї робочої автівки. Що ж, що ж — і мав би вибратися.
— Це я його штовхнула, — Одарка не чекала провокативних питань, а тому була прямою, як дошка.
— Не впав, отже?
— Не впав.
— Аха.
Поліцейський часом недовірливо морщився, часом відверто насміхався, але насправді просто нахилився й витирав вологою серветкою чобіт, доки вона фантазувала, за якою статтею її посадять.
— Коротше, — сказав поліцейський, озираючись навколо в пошуках сміттєвої урни, в яку мав непереборне бажання викинути серветку — як-не-як він охоронець правопорядку. Принаймні чув колись таку фразу на свою адресу.
— Відрекомендуйтесь. За законом, — випалила Одарка.
— Е-е… Що?
— Ви ж будете виголошувати мені обвинувачення. То маєте за законом відрекомендуватися.
— Е-е… Ага.
Ні, не насміхається. Просто ти збила його з пантелику.
— Андрій Бурий.
Відділ, управління, який підрозділ? Наявність табельної зброї і дозвіл на її носіння… Твою ж хрещену матір! Андрій!
— Кажи, — глухо говорить вона.
— Діла не буде. Твій потерпілий дав свідчення, що він добровільно упав із мосту.
— Добровільно?
— Чорт, самовільно. Самостійно? Особисто?
Але останніх його версій вона вже не чула — летіла у лікарню, мов навіжена.
Коли її спитали, хто, до кого й навіщо, вона кинула в обличчя паспорта й гордо заявила, що вона Городоцька Одарка Андріївна. Так, вона вперше озвучила своє по батькові. Бо від сьогодні це ім’я не припинило її тригерити. Але на це була зовсім інша купа причин.
Олексій Декань
Аватар на Святвечір
Андрійко навмання пробирався через темний ліс, із острахом озираючись навсібіч. Його чоботи глибоко застрягали у в’язкому мокрому снігу. Сніг був скрізь: у штанях, за коміром, стікав тонкими струмочками по обличчю. Андрійко відчув солоний присмак і зрозумів, що то був не тільки сніг, то були його тихі сльози відчаю та злості на самого себе, за дурість і необачність. Він майже був упевнений, що стежка десь зовсім поруч. Та світло кишенькового ліхтарика безрезультатно блукало в пошуках бодай якихось її ознак. Із усе більшим жахом Андрійко переконувався, що в цю хуртовину він не побачить нічого, окрім дерев і незайманого сніжного простирадла.
Він ще сильніше намотав на руку напівпорожній пакет з АТБ, аби жодна сніжинка не потрапила всередину, хоча сніжинки навряд чи могли б зіпсувати його скарб. Рукавички повністю намокли. Сніг налип на шапку, і тепер за вагою і формою вона більше скидалася на тюрбан Алі-Баби з арабської казки — останньої, яку читав йому батько перед сном.