Андрійко, втомлений, зупинився, опустивши плечі та схлипуючи. Йому було сумно, холодно та страшно. Він не знав, куди далі рухатися. І навіть у свої вісім років йому вистачило розуму та смирення, аби визнати, що він безнадійно заблукав.
У Святвечір, коли родина традиційно збирається за столом, весело спілкується, прислухаючись до затишного потріскування дров у каміні, він примудрився загубитися в лісі. Збираючись святкувати Різдво в теплому сімейному будинку, він якимось чином опинився всередині однієї із казок Шехерезади. «Тисяча й одна ніч, або Як дикі звірі загризли хлопчика в темному лісі».
Андрійко сумнівався, що бодай в одній із історій, які розповідала Шехерезада царю, йшлося про сніг, він не знав, чи буває снігова хуртовина в Аравії чи Індії. Але чітко пам’ятав, що майже всі ті історії були доволі криваві та жорстокі, не те що в мультиках. Мамі вони не сильно подобалися, але Андрійко був від них у захваті. Тато завжди читав гучно та виразно, своїм трохи хрипучим голосом. У найбрутальніших сценах він завжди робив паузу й переходив на зловісний шепіт — від цього в Андрійка по шкірі починали бігти мурахи, але одночасно він радісно стискав зуби, стримуючи вигуки, посміхався й хитро прижмурювався. Тато теж підморгував у відповідь своїм єдиним здоровим оком. На місці другого ока в нього був довгий шрам. Тато був військовим, і ось минуло вже майже два роки, як він утратив око на війні. Але він зберіг своє почуття гумору й здатність майстерно розповідати історії.
— Тож жадібний брат Алі-Баби так захопився знайденим у печері скарбом, що забув магічне слово.
— Ото ж бовдур…
— І не кажи…
— Сім-Сім, тільки лох міг таке просте слово забути…
— Так, Сім-Сім, відкрийся… Не лайся при мені. Де ти таке почув?
— Сергій із школи так фізрука називає… То він там помер із голоду?
— Геннадій Петрович не лох, то твій Сергій… сам такий… Ні, не помер із голоду, не встиг.
— Розбійники?
— Так. Вони повернулися. Знайшли незваного гостя і…
— Вбили?! Ото невдаха так невдаха!
— Не просто вбили, — батько понизив голос, схилився до самого вуха Андрійка. І хлопчик із радісним і моторошним передчуттям зрозумів, що зараз буде якась неймовірна рвань, і справді не помилився.
Батько відкрив нову банку дієтичної коли. І зробив великий ковток за мить до того, як холодна солодка піна ледь не полилася на його пальці. Він завжди любив солодке, хоч і хворів на діабет.
Батько прошепотів:
— Своїми гострими, як бритви, шаблями вони його четвертували!
— Це як? — не зовсім зрозумів Андрійко, тому не знав, чи в цей момент мав був злякатися чи здивовано видихнути. Він був професійним слухачем і хотів нагородити батька емоцією, яка б відповідала моменту.
Батько озирнувся, перевіряючи, чи мати не підслуховує.
— Вони його живцем розрубали на чотири частини.
— Жесть! — У Андрійка без перебільшувань перехопило подих. — І він помер?
— Так. Але це не кінець історії. Потім Алі-Баба знайде тіло брата, збере по шматках у мішок і віднесе додому.
— Бо свої своїх не кидають?
— Так синку, свої своїх не кидають. Ніколи.
— То він його поховав?
— Так, але він не хотів, щоб хтось у поселенні дізнався, як і де помер його брат. Тому він таємно запросив ткача до себе додому, зав’язав тому очі, щоб той не дізнався, де він. І наказав йому зшити нитками тіло свого брата.
— Як монстра Франкенштейна?!
Батько знову хитро підморгнув здоровим оком.
Андрійко прижмурився й теж підморгнув у відповідь.
— А розбійники знайшли Алі-Бабу?
— Так. Та користі їм від того було мало. Але цю частину історії залишімо на наступний вечір.
— Спойлер? — почав благати Андрійко, який не любив, коли тато ось так обривав оповідь на найцікавішому моменті. — Ну хоча б один маленький.
Батько зробив останній великий ковток із банки.
— Ну добре, — здався, — ось тобі спойлер: розбійників зварять живцем у маслі. А тепер хутко спати!
Андрійко по-армійськи швидко застрибнув у ліжко й укрився з головою ковдрою.
Тато схилився над ним і лагідно прошепотів:
— Сім-Сім, відкрийся.
Магічна фраза подіяла — і ковдра трохи сповзла, відкриваючи верхню частину обличчя Андрійка. Батько поцілував сина в лоба. Його тепле й колюче лице було таким рідним і таким вольовим. Батько ніколи нічого не боявся. І Андрійко нічого не боявся, коли був поруч із ним.
Але зараз він стояв посеред темного, вкритого снігом лісу й дуже боявся. Він не був героєм у своїй історії. Він хотів лише одного: щоб його знайшов хтось із дорослих. Будь-хто, хто має досвід рятування малих дурних дітей, яким вистачило клепки зійти з приміської дороги, аби зрізати шлях навпростець через ліс.