— Ну і хто тепер лох? — сам до себе звернувся Андрійко.
Більше тут нікого поруч не було. Всі інші нормальні люди зараз гріються в себе по домівках і насолоджуються святковою вечерею.
Хлопчик знову заплакав.
— Допоможіть! — закричав він від відчаю. — Я тут!
Його голос потонув у густій хуртовині. Ніхто його не почує, він приречений замерзнути тут. Може, через декілька тижнів, коли сніг розтане, хтось таки знайде його холодне промерзле тіло, яке все ще триматиме в руці цей дурний пакет з АТБ.
Андрійко від злості лупонув пакетом себе по нозі й умить про це пожалкував. Тверді алюмінієві банки сильно вдарили по коліну.
— Все це через вас!
Раптом Андрійко щось почув. Якесь гуркотіння. Він зачаїв подих і прислухався. Гуркотіння повторилося. Це ж дорога! Якась машина проїхала зовсім неподалік. То, виходить, він не так уже й далеко відхилився від стежки.
Андрійко побіг, падаючи в сніг, підіймаючись і знов падаючи. Але здаватися тепер він не міг. Його обов’язково врятують. Святкова вечеря охолонути не встигне, а мати з дідом і бабусею навіть не збагнуть, що їм треба було почати турбуватися, де це він подівся.
— Я тут! Агов, я тут!
Бабуся діставала із духовки велику запечену рибу. Від її запашного аромату в Андрійка запаморочилося в голові. Мама нарізала салат. Андрійко ліпив вареники. Дід допомагав тим, що нікому не заважав робити їхню справу: пив пиво, сидячи в кріслі, і дивився телевізор.
Дрова в каміні потріскували, стіл був застелений святковою скатертиною.
Андрійко кинув вареники в каструлю з окропом і, весь вимазаний у борошно, але задоволений собою, всівся на стілець перепочити.
— Йдуть запеклі бої за Роботіно, — прокрехтів дід із крісла, не відриваючись від екрана.
— Це ж Семен зараз там? — поцікавилася бабуся.
Мати застережливо підняла палець і та вмить замовкла.
— Тато неодмінно скоро буде, — радісно вигукнув Андрійко, поглядаючи на великий годинник на стіні. — Він обіцяв, що ще до сьомої вечора приїде.
— Андрію, — звернулася до нього мама, — це було три дні тому. Ти ж знаєш, татові та його побратимам зараз не легко, хай би де вони були. Плани можуть неочікувано змінитися.
— Ні, цього разу він сказав, що все залізно. Що йому дають відпустку й він уже навіть купив квиток на потяг. Він приїде, ось побачиш.
— Я просто не хочу, щоб ти себе обнадіював, а потім знову засмучувався, — мати лагідно обняла сина, — тато тебе дуже любить. І навіть якщо він сьогодні не зможе приїхати, то він обов’язково подзвонить, щойно з’явиться зв’язок.
— Він обов’язково приїде! — не здавався Андрійко. — Я це точно знаю.
— А як щодо скуштувати моїх кексів? — спробувала змінити тему мама. — Я знаю, як ти їх любиш.
Андрійко потягнувся, було, до столу. Але бабуся вдарила його по руці.
— Не всі страви ще готові. Це Святвечір. Господь ся рождає! Немовля приходить у світ, аби взяти на Свої маленькі плечі гріхи всього людства, а ви й годинки почекати не можете?
Але мама знову зробила рукою той самий жест, що бабуся миттєво здалася.
— Ну добре, один кексик не гріх. Але спочатку молитва.
Бабуся зачитала Отче Наш. Андрійко теж схилив голову.
Взявши ще гарячий кекс, подмухав на нього, відкрив було рота, аби вкусити. Але зупинився й запитав:
— Бабусю, а як це немовля може врятувати цілий світ? Мені ось уже вісім, але я навіть себе від старшокласників захистити не можу.
— О, любчику, Господні дива тому й дива, що незбагненні. Господь наш Ісус створив усе, що ти бачиш, і навіть ті речі, що ти побачити не в змозі. Він має всю силу й усю владу. Але ні силою, ні владою людей спасти неможливо. Силою можна тільки приручити. А спасти нас можна було тільки через велику любов, в милості та ніжності. Замість сили Господь обрав тендітність. Замість авторитету прийшов у покорі та смиренні. Щоб спасти нас, йому треба було стати одним із нас, прийняти на себе цю крихку людську оболонку, щоб Його ранами ми були зцілені.
— То Ісус був аватаром?
— Не знаю про що ти, — терпляче відповіла бабуся, — але він прийшов у цей світ заради всіх нас, бо хотів бути поруч із нами, навчитися відчувати те, що відчуваємо ми. Щоб усі скривджені та зранені могли прийти до Нього. Ось саме це ми й святкуємо сьогодні.
— Якби я міг обрати собі аватара, то навряд чи захотів тіло дитини. Може, Супермена, або лева, або…