Він так зрадів, що навіть не встиг злякатися, коли з-за дерев почали виходити сірі вовки й повільно брати його в коло.
Їх було п’ятеро. Вони теж були мокрі й тремтіли від холоду. Вищиривши гострі ікла, вони пильно вдивлялися у свою незграбну здобич.
Холодний піт вкрив спину Андрія. Всі асоціації з кривавими казками Шехерезади все менше ставали схожими на метафору. Він не просто помре в лісі від холоду. Його буде замордовано, пошматовано та загризено — за всіма традиціями жанру.
Один із вовків виступив уперед. З його іклів стікала цівка слини. Він наблизився до Андрійка та загарчав. Інші теж підступили на декілька кроків. Скільки разів він гуляв цим лісом, але й уявити не міг, що в ньому мешкає безліч хижаків. Можливо, вони теж ховалися від хуртовини або вирішили наблизитися до міста, бо скрізь вирубило світло? А дурний Андрійко сам їх покликав своїм лементом. Ну як тут відмовишся від такого запрошення на бенкет?
— Відійди! — хотів закричати хлопчик, але через страх із його грудей вирвалося якесь недолуге шипіння.
Хлопчик силився пригадати бодай одну молитву, як учила його бабуся, але без успіху. Почав пошепки кликати на порятунок Ісуса, але перед очима лишень випірнула картинка безпорадного немовляти в яслах, солома та брудні вівці. Майже все так само, як на великій інсталяції вертепу в центрі міста, поруч із прикрашеною ялинкою.
«Ну чому той спаситель не обрав іншого аватара замість тіла немовляти? Когось більшого й сильнішого?»
Андрійко згадав про янголів, ще один невід’ємний елемент кожного вертепу. Ось вони б точно цим облізлим вовкам хвости б повідкручували й навіть не спітніли б. Бабуся казала, що янголи приходять у супроводі яскравого світла, що грішні люди вмить на землю падають, осліплені та налякані.
Точно! Світло! Як він міг забути!
Він посвітив ватажкові в очі ліхтариком, вовк роздратовано загарчав. Але історії про янголів він, мабуть, ніколи не чув, тому все ж таки вирішив кинутися на здобич. Сам не розуміючи, що робить, Андрійко замахнувся поліетиленовим пакетом, і вага всіх чотирьох банок із колою вдарила хижака по носу. Вовк заскавчав, як цуценя, і відбіг на декілька кроків. Андрійко здивовано дивився на свою руку, яка міцно тримала пакет із лаконічним написом АТБ. Згадав, скільки разів вони підступно рвалися в його руках, не витримавши ваги придбаних зі знижкою продуктів. Іноді навіть репалися одразу за порогом магазину. Тому він ніколи особливо не довіряв їхній надійності, і часто брав із дому потерту мамину екосумку. Але цього разу пакет якимось дивом витримав, навіть не тріснув. Хоча Андрійко бачив, що від удару ніс вовка став трохи підпухати. Одна з банок у пакеті зашипіла, як гадюка, пошкодилась від удару.
Тато б, мабуть, пишався, якби побачив цей удар. Але, на жаль, його тут не було, аби похвалити сина. Тут не було ані тата, ані немовляти Ісуса з янголами, ані навіть тупих овець, щоб згодувати їх вовкам замість наляканого хлопчика, що загубився в темному лісі напередодні Різдва. Він був геть сам, озброєний лишень ліхтариком і пакетом із чотирма алюмінієвими банками.
Вовки знову почали наступати, Андрійко наосліп махав своїм пакетом, і кричав на них, але коло з кожною миттю звужувалося. І ось вовки, як по німій команді, одночасно кинулися в атаку. Ватажок ухопив іклами пакет і почав шматувати його. Це був нерівний двобій, і поліетилен його програв. Пакет розірвався, і банки попадали на білий сніг. Одна застрягла в пащі вовка, чорна рідина під тиском пінилася, шипіла й лилася на сніг. Андрійко відчужено дивився, як ватажок майже кумедно тряс своєю мордою, намагаючись звільнити щелепи.
Вовки повалили хлопчика в сніг, почали смикати за куртку, один вхопив за підошву чобота й ось вже майже стягнув його. Андрійко не відчував болю, може, від холоду його відчуття притупилися, а може, вовки все ще не дісталися його шкіри, силуючись спочатку пошматувати теплий одяг.
Андрійко заплющив очі й продовжив у своєму розгубленому розумі шукати слова молитов.
«Маленький Ісусе, якщо ти мене чуєш і ти справді прийшов у цей світ, аби врятувати нас, то, будь ласка, допоможи. Я не був увесь рік слухняним, але намагався. А ще я не хочу, щоб мама засмучувалася через мене. Сьогодні ж Святвечір, і я хочу додому. Тільки, будь ласка, якщо будеш мене рятувати, не приходь, як немовля, краще обери аватара міцнішого, бо інакше ці вовки й тебе загризуть, тоді ще й бабуся засмутиться. Кому вона тоді молитиметься? Дякую, що вислухав мене. Амінь».
Усе це пронеслося в його голові незв’язною скоромовкою. Потім Андрійко відчув, як вовки почали тягнути його кудись. Невже це таки кінець? Невже він більше ніколи не побачить тата? Його посмішку та шрам, не притиснеться до його великих, але завжди теплих долонь?